ТриКоло 1. Узорами заклечані шибки, Стоять без шелесту ліси готичні, Дві постаті застигли еротичні, В цілункові злилися на віки. Торкнулась гілка поблиску руки, Дихнеш –
25 січня 2025 р. виповнюється 400 років з дня народження Марусі ЧУРАЙ! Тема української народної пісні, Душі Жінки постійно присутня і розвивається у моїй творчості
Тримай в білій долоні яблуко бо то серце моє осіннє… Станіслав Новицький Осіннє яблуко тримай в долоні – Достигне серце тихо у твоїм теплі, Бо
Рондель Тривога б’є хлистом. Тріщить у грудях. (Свободи зупинить Сонцеворот?) Всі звуки хижі, гострі. Автор нот? Від жаху Світ – як кам’яне погруддя… . Під
Святвечір… Сонцестояння. Споряджаємося стрічать Святе Світло. Священнодійство. Скрипить сніг, стозоро сяє. Скоро, скоро!.. Сімейне свято: Сосни – світилки! святково сяє світлиця. Споглядаю святковий стіл: споживаємо
Відгомоніли гаї голосними, Відзеленіли, – безлиста душа, Відсолов’їнились. Подих вже зимний. Вляжеться вжовклого листя скрізь шар. Віттями-струнами Сонця осіннього Вдарить в підмерзлі озерця небес… Видихну
Дні наших мовчань, наче вірші без слів, Дощі без небес… І без зерня горіхи… За мить захлинуся сльозою і сміхом, Розталий крик-біль утече в ніч
Присмерк… помріялось про папороть, перші поцілунки, прихлинули притаєні почуття, плечі поникли, підупали, причалапала пристаріла печаль, порозкладала притужавілі пелюстки… Притуга приском. Притомнію, пам’ять пробудилась, покотьолом прокотилась
Розтеклись чорнобривці стрічками, Мерехтить морозцю фіолет. Мої Суми – осінній сюжет То хореєм в мені, а то – ямбом. Такі пахощі! Сонце промінням Аж лоскоче,
Рондель Подаруй мені листя осіннє (Цвіт весни дарувати не зміг). Хоч дощем окропи мій поріг, Словом біль замоли. Неодмінно Буде осінь – ця мить воскресіння!
Воскресенський храм*, збудований коштом Андрія – сина Герасима Кондратьєва, єдиний свідок засновника міста, освячений уже через рік після смерті батька – у 1702 р. Світлохрамно
Осінь. Дні вагомі, наймудріші, «Сад пісень» співа шляхи Сковороди… В павутинні примостилась тиша – Смокче лапку тихо, вмочену в меди. Збились в купу змії і
Рондель Вересневі пісні журавлині Замість дзвоника в небі дзвенять. Першокласників шереху п’ят – Не відчує подвір’я їх нині, Не стечуться вервечками-клином, Галасливих не буде шкільнят…
Доземний уклін тобі, Учителю Вчителі, дорогі вчителі, Ви, як зорі ясні на землі, В душі сієте зерна любові Материнським своїм щирим словом. Вам несу я
Просте село на березі Сули, Праворуч роменської траси. Проїздом з Сум вклонюся цій землі – Петрова вотчина прекрасна. Простерлась слава аж до Соловків! Порубане козацтво
Калейдоскоп космосу – космеї – колоритні красуні краю, композиція КОНсонансна, кольорові капелюшки кружляють коло колодязя; кроткі, креативні, констатують кабалістичні КОНи… Крайнеба квітує класичний клавір –
Минула день чергових роковин… Від того Серпня – косовиця. Я – покіс… А ти – як сонечко на житнім колосочку. Світлину свічка гріє. Скрапує день-віск.
Рондель Липовим медом душа, як бджола, Вас присолоджує для поцілунку, Стеблами рук обплітається в’юнко, В постіль кладе запашного зела. Жінку, як німфу, народить Сула, Свято
Рондель Залюблена у Світ, у сонячну красу Душа не потребує іншого творіння, В день рівнодення – найсвятіше Воскресіння, Бо возлюбив так нас любов’ю Дажбо-Сур. Ступи
Втаврований визолим віск, Вглибаймося венно в Вкраїну, Випалюймо ворога виск Вустами-вогнями віднині. Вітають всеквіттям вінків Визвольників-воїв відважних, Велична во віки віків Вкраїна! Відплатимо, враже. Відкинемо
ТриКоло 1. Стріляли у жінку? – Та ні. В крик душі – в душу Мові, У серце Вкраїни, у серце мільйонів. Тінь встала із лави
Розстрілюють краплями цівки дощисті Всі наші гріховні, облудні думки. Зізнаймось: чи маємо душі всі чисті?!. І що нам Голгофа, ГУЛАГ, Соловки?.. Хто роду від роду
Цикл 1. Світлотінь самотності смичком смикала струни-спалахи свічі. Світлини сум’яття стозорились. Стікала, сходила слюгою… Сторожко стрічав сховок себе… Споночіло… 2. Самотність скручувала спіраллю сильно, страшно…
Тиша. Спокій. Така безтілесна. Вчора ж крила – летіли любить… Сумно листю. Стежки наші хресні, І цвяшком трепет мій у тобі. Ти розтовк люстро дня.
Рано-раненько рум’янок розкривається, радіє, резонує ранку, розв’язує, розправляє, розгортає рантухи; розсипаються разки рос. Ромашки – ромен-зілля – рими Рами, рідкісні рими Ромен, Романтичні ритми РА-Дажбога.
Пришив ось хмарку сонцепромінь до тополі, Та біла хмарка усміхається, висить… У пам’яті бабуся – огородець поле, Блищить городина у крапельках роси. А я мала
ТриКоло* 1. Заціловує Сонце мої вуста, В СЕБЕ ВСОТУЄ ЩАСТЯ МОЛИТВУ, І спалахують Світу пюпітри, І роздмухує вітер вогонь кантат. Всесвіт зорі кує – вічний
На моїй землі не буде білих прапорів! Лише небо – в білопінні хризантем-хмаринок, Між пелюсток Сонце грає – жовті кольори, Та тюльпани острівцями – безліччю
Рондель. ТвОРець мене видихнув словом: «БУДЬ!» І сталось: вдихнула я Слово Боже, ПРАвдиве, як світло Отця – не ложне, З яким до народу пророки йдуть.
Рондель. До 210-ї річниці Тараса Шевченка. Тарасове слово – як хліб і вино, Тарасове слово – то мудрості світло. Беріть, пригощайтесь. Хай душі просвітлить. Візьміть
Стояла я і слухала весну… Леся Українка. …і мертвим, й ненародженим діткам в Україні сущій… Помріяла про Лесину весну, Весна мені війною пахла. Верба під
Навесні надивляйтеся нарцисами: набожні, неквапливі, набавляють настрою; нарочито назвалися нареченими; насніжено-накрохмалені, напахчені, назбігалися ніжно-білі навмисно напоказ. Нахилюся низенько (назустріч навшпиньках) надивитися – напоять ніжними награшами…
Миколі Самохіну присвячується З-під снігу взяв ти барви-колорити, Талант від Бога. О душі краса! І серце мріло: рідний край – яса! Любов в полотна щедро
У Широкому Яру Добрела до Дудківських дрімних доріг, Добарвінилася, досиніла долом. Дано дбати далечінь. Дарами дому – Домотканий дух. Довеснений добіг Добрий дощ. Долонями долівку
Любов Матузок: Двадцять восьмого січня бувають дива, у яких – ні сльози, ні образи, ні драми. «З ювілеєм!» – Шепоче Людмилі Сула, а Покровський узвіз
Мліла до щему від холоду хвиль, Що лоскотали мої босі ноги. (Хто поведе в золотий Листопад?) Берег і я. Море Суму. Нікого. Човником небо снує
Релігійний світогляд сам по собі ніколи не існував і не існує. Він постає із безмежжя форм загального світогляду як вияв часу буття роду (народу). М.Ткач,
«Коли не було з нащада світу, Дажбоже! Тоді не було Неба ні Землі, Дажбоже! А лише було синєє море, Дажбоже!» Колядка про сотворення Світу. *
Як чисто пишеться снігами січня! Волхвує-колядує білодень! Сніги й сонцЯ збира у дзьоб синичка, А я – лиш смутки білі. Де ти, де? Я колядую
Калина – красуня-дівчина, козацького коріння: кармазинова корсетка, колоритна квітаста крайка, красні коралі, колти кільчасті, коло криниці комонника-козаченька колобродить, кладе кетяги калини кохання… Клекоче козацька корогва
Іванові Низовому …недобиток-орда післябатиєва… …Рідне в Україні добиваючи, Прихищати зайду-москаля? … Виявляє нахили зміїні До Вкраїни цей москаль. (Уривки з поезій 1999 р.) Іван Низовий
У гаю калина – мов капличка… М. Петренко. У саду калина – мов капличка, – Червоніє рясно в осені моїй. Тут стою. Молюсь. Горю, як
О земле втрачена, явися Бодай у зболеному сні, І лазурово простелися, І душу порятуй мені. Василь Стус Вінок волошково-сонячний впав Василеві в волосся… Влігся, врісся
У свічаді моїм лиш одненька свіча, Вогник блимає, сяє, торка за плече. Спогад рветься, болить… і сльозам гаряче. У свічаді моїм причаївся відчай. Твій холодний
На покуті мигає спогадів лампадка… Маленький павучок приповз. Погрітись, мо’?.. Ліг тихий вечір. Наче чуюся в порядку, Та чом шкребеться в шибку мокрий сніг, ЗимО?
Порадувала снігом нас зима. Як випав в листопаді, так і досі. Підсолоджу день калиновим морсом, – Як до душі цей України смак! Знов порошить. Пухнастий
Паляниця – плоть-пам’ять праотців, пашить посередині полотнини – пухка, пахуча, підрум’янена, поживна, полем пшеничним пахне… Перехрестимо пучками, поклінно поцілуємо, пошануємо по-родинному, позгадуємо праведних пращурів, пра-пра…
Душа допряла домотканність дум долинам, Дзвінкоголосий день доллє Даждьбожих див. Досвідчу днесь: дідизна дорога, дослівна – Державу дбать, догранить діамант дарів. Дощами Даждьба допою душі
Душа до душі – два джерельця, доливаються. Душа душу – до денця допиває… Дощиком дострунюймось, домацуємо дерево добра… Досвітні дива. Диптих дихання… Довірливість: достиглі доторки
Сотворимо суголосся сокровенної Соборної сили! Станемо сміливо, сестри, сини, спивши Стяга синь, Сонця сяйво! Сповнені стокрилої снаги станемо стіною, спраглі Свободи! Сяятиме столиця! Стулимо серця
Що з нею влітку я робитиму? Який мені в цій глині смак?! Не знаю… Коники ліпитиму… М. Пасічник. Гончарне коло днів. І ми самі собі,
Диптих 1. Чужина – могила, чужина – труна, Душа на чужині як чайка сумна… О. Олесь Пішов у світ дорогою вигнання… Чи ж соловей співа
Стрів на стежечці осінній Їжачок своїх братів. Тільки чом вони зелені Їжачок не зрозумів. Запитав про те у мами: Що за рід теж колючкий? То
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна!.. Михайло Старицький. Звечоріло. Засіявся зернятками-зорями звід, замиготіли, заясніли знаки зодіаку. Задивилася залюблено: зорі завжди заворожують, засновують, заманюють заглянути за засвіт.
Цикл 1. накопичила недолюбленість нагромадила недоласканість набридло наодинці налягла негода нахолола награш насолоди незмінний… 2. набачив нагукнув нараяв нарОспальці* намовилася ніде нема направду найщирішогосльоз намолотили
Роменлет Хочу сніг у своїй душі Переплавити на ромашки. Тетяна Пишнюк Сніг колючий, холодний в самотній душі. Кволий спогад, як мрево: несеш ти ромашки… Як
Сьогодні щедро нам послала Доля* Дощі: рясні, солодкі, заливні. Ми в них не в сні, ми в осені одні – Останні квіти… чи колишні болі.
посивіли чебреці і любистки стали голими кулі баб забилися сон-травою рай-зіллям зносилися зозулині черевички приворот-(от тіло!)-зіллю я дощем до щему Його не стрітення розрив-трава стрі́ла
Малий синочок на могилі тата Чом холодний такий, рідний таточку? Заховався у камені ти… Я – маленький ще, тут, зміг прийти, Я цілую тебе… сповзла
Вітер віттям відшумить, Вигорять вуста. Відвикну?.. Вечоровий взір, візьміть, Вчора вишила Вам вікна. Вчора, вчора… Відтепер Вловлюю вогке відлуння Ваше виголосом верб. Веретено – вісь
Обираючи богів, ми обираємо свою долю. Публій Вергілій Марон Вогні вечірні ваблять вікна, Віск вулиць вилився – віщує. Валькірія, вслід відпущу вас, Втечу в верлібри.
Лічилка Раз, два, три, чотири, п’ять – рахували ми курчат. Поки так ми рахували в нас курчата підростали. Раз, два, три, чотири, п’ять – Нумо,
Кленового листя! – ну, просто, аншлаг! Аж СОНЕЧКА хрускіт ляга. Йду назустріч. Це Бабине Літо – тепла напряла, Несе як праматір щось в вузлику хустки.
Напнув павучок павутинку – як п’яльця: Бери промінь Сонця і долю гаптуй! Я вишию бджілку, крилом золоту, Ось крапелька меду на серці, аж в пальцях.
Слова і музика Людмили ГУДКОВОЇ-РОМЕН Українські збройні сили – Наша гордість, честь і слава! Щоби добре нам служилось, Щоби мир був у державі. Приспів: Солдати:
… ми ж не самотні: адже я і ти – нас двоє, Місяцю. В. Коломієць. Я притулюся до плеча верби цим тихим вечором, Вже й
Диптих 1. Межи пшеничного колосся забрела на мить: У лоні я ношу чи донечку, чи сина? Животик слуха, тулиться волошка синя. Межи пшеничного колосся забрела
Я помолюсь за страдницю – за Матір-Жінку, За ту, що Роду й Світу народила Сина. Щоб дать життя – не пошкодуй крові краплину. Я помолюсь
Я забуваю сумніви і сум. Я воду п’ю у Сувиді з криниці. Ліна Костенко, «Сувид». Я забуваю СУм’ятливий СУм, Прошкуючи на берег річки СУмки, На
Смакую дні – осінні яблука дозрілі. Мій біль як нелинь. Дано повноту життя… А як збагнуть його? Чи знаєм до пуття? І тягнеться душа до
Фреш калиновий дня. Дух осені трива. Пишу цей вірш, немов молюся стиха. Шелесне вітер листям, здійме вихор… У вікна світять очі жовтня. Барв дива. Покрова.
У Грозі – не гроза. І не блискавки, ні, Перунові. Сліпло Сонце від сліз материнських, пекучих. В них – біль… Впало віко над сином. Сьогодні
Народила Мати сина – Українця! Янголятко колисала і ростила. Виріс. В світ широкий вольний відпустила. Та війна… А куля, може, ж помилиться… Віддала Вкраїні сина
Чорнобривців насіяла мати, – Чорнобривці – синочки-сини… Поміж куль у горнилі війни Волонтери, бійці і солдати. День і ніч гради. Передова, Феєрверками кулі й снаряди.
На сороковини Анатолія Гризуна Небо вкраїнське щоніч на колінах, Біля могилки припало, не спить, Молиться тихо, як батько, невтішно, Зорі небесним барвінком мигтять. Літо по
Миколі Луківу А сонце Дажбоже по вічному колу*. Стоквіттям чи в снах, чи літах слово лунить, Бреде по життю щедрим дощиком Луків, Веде своє слово,
Об долю частіш набиваю я гулі. Веде хто зловтішну зі мною цю гру? Пробитися хочу – черствішає ґрунт. Напитися хочу – дають сік цибулі. Та
Тріолет Ромен хіба не родич Рима? Д. Білоус О вічність Риму! – а з віків відлунює Ромен… Дикоцвітінням сонм Богів злітує долю. Чому ж серця
Тріолет І юність з обрію, як сонце, спогадом зійшла. Від білих тіл русалок ночі білі над Сулою, Утоплені у Місячні мелодії доплачуть Долю. Кохання з
Із приводу влучення у навчальний заклад м. Ромен у День державного Прапора України. ОбразИ України ще вразять тебе, дикий кате, Наганяєш страху? Твої бомби –
Російські війська вдень у суботу, 19 серпня, завдали удару по центру Чернігова. 7 загиблих, поранень зазнали 144 людини, зокрема 15 дітей. Весь люд святочно йшов,
Симфонієта Світлій пам’яті сина Володимира 1. Сопранове соло сльози… Супроти скорботної самоти світило Сонце, – сміялося, сіяло синь сокирок синовими снами, сплітало струни-стебла скошеного серпня…
О, не мовчи! Я ж яблуко даю! А ти мені шкодуєш навіть листя? «Бери мене, мов яблуко…», М.Данько В твоїм саду такі медові трави! Замріялось
Літо яблучка вмиває, Кропить дощиком рясним. Прийде Спас і сад – врожаєм – Чистим серцем освятим. Думка лине в мирний серпень: Літо, яблучка і ми…
Зцілює заціловане засонцене зілля. Золотоголосий зозулинець зойкнув. Задалеко закувала зозуля: зозуле, зозуле… Загуба. Замріявся золотушник, загордився зірочник – зухвалець, зроджений Зіркою. Зомліла, заніжилась залітненням земля
Петро, Павло постоли позношували, пісного попоїли, попостували, посвяткували празник. Погоже поліття, поколосилося поле, поважчала пшениця, пожинати пора. Пора першого пожинку. 07.11.22 Зі збірки «Образи, обрАзи,
Молитва Мудра тишо, утиш опечалену душу. Хай тихесенько-тихо увійде мій Бог. Мене милість Його відведе від тривог, Він утіха моя у годиночку скрушну. Боже праведний,
РОЗБУДИ ГРОМИ! Коханий мій, – така мелодій ніжності яса, Моя пекучо-сонячна, свята годино! З безладдя днів моїх, ілюзій проступа краса, Від подиху твого відтала, мов
Сльоза печальна витікає в ніч, як віск… Коротка ніч – втопилася в тризвук тривоги, Десь там… в очу застиг, засклив пекельний овид, У Бахмуті стоять!
Катастрофа* Каховської ГЕС Вода – стихія мудра. Все живе Листком, корінчиком, а чи вустами Вбира снагу життя – віддасть дарами. А ви – як зброю
Холонучі трави на всі видноколи! Та квітне крізь сум дня ромашечка біла, Пелюстки змахнула – білесенькі крила, До обрію лине! На обрію – голо… А
ШЕВЧЕНКОВІ ШЛЯХИ Шевченкові шляхи – шрами шпіцрутенів… широкомовні, широкополі, шорсткі, шарпані шарварком, шершаві… шкарубка шкоринка… Шелестіла шелюга Шевченковим: «Приспані, приневолені, панщиною пригнічені, пригноблені, пробудіться!..» Шпориш
В вишиванці душа розквітає Особливо, щемливо – бабусина нить, Як сади біло пінні – розмаєм, Чарівливого зілля на лиштві весни!?. В вишиванці і Сонечка промінь,
Сім’я – це основа традицій, родини фортеця, Де мудрість батьків дітям стелить в житті добрий слід, Де батько і мати в любові продовжують рід. Сім’я
Скрізь весна. Та не в Бахмуті: Чорно, димно… Життя – стерто. Вої – в молитви закуті, В вічі заглядають смерті. Пух летить з пісень тополі,
Мені маки* – метеори метаморфоза… мартирологи маківки минулого… Милостиві мироносиці миром мастять мовчки моляться маминими молитвами між молодими могилами… Материна мука – мовчуща… малюнок могилок
Півонії – пишні панянки, порозлягалися палісадником, пишаються; підкрохмалені пелюсточки платтячка прикрашають. Порожевіли по полудню, під променями пломеніють, приваблюють. Покручені паничі підкралися, повилазили поверх подивитися, позалицятися.
Мазепа мав мрію, мислив майбутнє – малоросії? – Многорусії! – многовікової, многоликої! Мав мрію: мундир московський Материзні муляв. Межа мечем мітиться, мир мечем міряється. Міра
Божевільні бризки бузку! Бережіться буйноквіття безу! Біло-ніжні, бузково-фіолетові багатоквіткові буклі – беру букет – бентежуся, бальзамом б’є біоенергія БРАхми… Батьківський будинок багатий бархатом безу –
Джерело дзюркоче (десь-то долинають далекі дзвони), доспівує, допиває дзеленчання; дохлюпало думи джмелиним дзумкотінням, дополоскало днину… Дивишся донизу: дерева до дна дістають, дотикаються до душі… Дзеркальне
Присвята воїну-родичу, і всім синам-захисникам… Молюсь за тебе, синку та онуку, Хай Ангел береже і серце, і плече Твоє, і матері сльозу терпку з очей…
Осанна тобі, Випадковосте, Ти струшуєш долю, як грім, Ти правиш Світами – що Слово є, І в римах ми зримо – у грі. Із Кону
Душа як бджілка хоче пахощів весни, Тюльпане мій, в пелюстках вуст – благоговійно! Припала. Затишно, й на мить пощезли війни, Благую вість… Там вітер поруч
У морі буднів сих піднять вітрило – і до Вас – любить! Литаври тіла, – вже не втримать сонячного згуку. Весна! Черемхи білого роялю ніжні
Любов – прозора музика, вона – як нотка ціла. Я ж до пісень РАдійних нам складала всі слова! О, хто ж ту світловічну нотку нам
Нуртує в жилах сік, і білокоро тіло в’ється! Весна прийшла, відкрило серце ластівки крило. О, підем в Березень, любов’ю Світ для нас озветься, І забринить
Щастилася щедриковим щебетанням, щойно… Щедрик* щедрував щовесни щирою щедрівочкою: щадкам – щедрості, щастя щовечірнього щебетав; щедрувальники щодуху щиренько – щоніченьки щонайласкавішої, щастячка щочасного, щедрот щоденних
Вербозілля вквітчалося – весна! Весна виспівує, виціловує, витьохкує! Веснянки вигукуються, відлунюються вільнокрило. Відтепліло весло Веселки, вперше весело вмочилося в виблиски Ворскли, Виру… Водяник вигулькнув: видивляється
Жовто-блакиття! – в небі Сонце волі – Жаркая квітко, ласкою нас освіти, Жагучим полум’ям любові. В долю Жмутки-струмочки світла уплети! Жаль, вжаль премудрістю. Хай серце
Чорнобривці, моя мамо, чорнобри… У небесному надрам’ї ти зориш. Посаджу і заспіваю: роду цвіт, чорнобривці, мої славні – квітне Світ. Чорнобривці чорноброві – розмах крил,
Триптих 1. іч іриси ізвечора імлисті ігранками інтимними імкну ідіоми іскряться ірреальністю ідилією іще ігристі істоти інколи імідж іронічних 2. іриси – ізмарагди* іменую іконописцями
Триптих 1. Мерехтять метелики між мальв. Милуюся. Міниться, минає мить. Мріється. Менует маестро-цвіркун музичить. Мережиться мудра молитва. Мудрішаю. Миро медів. Молодію. 2. Міжвіконням многоликі мідянисті
Зажурилась. Сни зникають. Ранок. Я – сама Зимувала і зимую… Січень навіває Заметіль на долю… Літечко, хоч не дурмань, Зеленню і сонечком сповий у ріднім
На спомин Маленька хатонько убога, – Наш сховок серед лютої зими, Громничний* запалила Вогник, Крижинно-вмерзлими у ніч крильми. У серці смутки – білі квіти. На
Світлій пам’яті сина Володимира у дату його з’яви у цей Світ… спала?.. сновидою сновигала сама собі… споночіла світлиця схлипує сама собою спасаюся… світло світильника скаче
…і зірка зірці крізь сльозу говорить: яка вона заплакана й мала. Володимир Затуливітер Свічки життя – лузайте, гарбузи! На Сонці – гарБУЗове спить насіння. БУЗьки
Нам буде сонцем кожен кущ і камінь У ці хвилини гострі і щасливі! Олена Теліга У кожнім з нас із рідним краєм спільна доля. Зберімо
Цикл 1. Віють вереснем вітри. В верховітті вільхи – вихор. Вільнодумний, владний витвір Вихоплю, втоплю в віки. Виноградних вип’ю вин, Висвячу віршами вечір. Виокремлю віщих
На полотні – червоно-чорне. На прапорі – жовтоблакить. Любов’ю кров моя кипить, Душа Вкраїну всю огорне. Два кольори на вишиванці. Земля і небо – кольори.
Доборолися, добраталися, добрі душею доморощені добродії?.. Домовники-духовники… Дозволено домовлятися. Домовленості драконячі. Диктує диктатор: Денацифікація. Демілітаризація. Де… Де… Деіндивідуалізувати?… Де?.. (Добазікаєтесь, дятли дуполобі). До дебільних –
Читає Людмила Ромен. Ми – України Доля! Переглянути відео. Ми – України Доля! Не поклін раба! Нам вирізаний, втоплений в крові Батурин Дав силу вигублених
Верби як співучий крилас… Й. Дудка Весен ластів’ячі крила Крізь щедрівки – летом – звідусіль. Верби – камертонний крилас, Над ставками українських сіл. Так весни
Дух України не убити! О земле, кратерами зрита, – Від бомб, снарядів, обстрілів із градів, Повзуть як зомбі злі, як пекла гади. Земля без українців
Хроніка Хозарія? Хохляндія? Хахли? – Хм. Ха-ха! – Хоробрі хлопці – характерники, хупаві химородниці! Хороше хлопнуть хуйловитих холопів. Харамаркачі, харапудники, – Хтіли хіснуватися? Хвилею хлюпатись,
Свистіли столицею снаряди. Столицю струснуло. Спалахи сліпили Сонце. Сонце сипало сіллю. Сховку!.. Сльозою-сльотою сурмив світанок. Скрикують сполохані сни. Спечені скалки скла сповзають, сипляться страхом смерти.
Стояла я і слухала весну… Леся Українка …і мертвим, й ненародженим діткам в Україні сущій… Помріяла про Лесину весну. Весна мені війною пахла. Верба під
Яка підступна сила пробудила око зла? Незчулись, «приспані» – гроза метнулася з імли. Не долетіли рідних гнізд над сотню журавлів… Калина – мати – чорна
Світи, моє Світло, світи у Світи! Світи на всі долі далекі й близькі. Світи і запалюй ген, зорі вночі, у снах світлячками являйся до всіх.
Загусла тиша… Сніг на підвіконні мовчить збіліло, зимно так мовчить. Снуються вірші давні доіконні. Душа зболіла. Морозко вночі. Стаю словами. У безсонні вогко. Шибки й
Диптих П.Д. 1. У цій хурделиці, завії так щасливо! Бо десь є ти! – високий, дужий, молодий! І родять зорі у снігах твої сади, І
За вікнами день пригасає. Ввімкнули ліхтар. Йдуть сніги. А кров стугонить. Біль кремсає… Ти серцю – близький, дорогий. Як спалах ковзнув теплий погляд: І стишивсь
Вуста зіп’ють сніжинку: І холодно, і гарячЕ. Відчуй мене: я – жінка! Нуртує кров, жага тече. Я сильна, мудра, вперта, Згораю й з попелу встаю.
Хочу сніг у своїй душі Переплавити на ромашки. Тетяна Пишнюк Сніг колючий, холодний в самотній душі. Кволий спогад, як мрево: несеш ти ромашки… Як без
Прилинь, о мила пташечко моя. Чому ти сумом тулишся до мене? Глянь: у квітках навколо Світ зелений, І день прийшов до нас в блакиті сяйв!
За вітром кружля листя з липи і клена… На мить спалахнуло в осіннім волоссі, Вплелося в сивини… Та очі – зелені. В них літо і
Тріолет Живе жало журби, Життя жбурля жаринки. Жалоба жриці-жінки. Жнива жалів, журби. Жахтіє жар жар-птиць, Жертовний жест жоржинки. Живе жало журби, Життя жбурля жаринки.
Рондель В голограмі дощу Посивіле кохання… Назбираю каштанів. Сум осінній впущу… У вологім плащу Силует, гарний стан мій. В голограмі дощу Посивіле кохання. Ритм любові
Диптих 1. В очах ловив негаснучі зірки, І ми – мов дві струни сплелись, співучі, На арфі Всесвіту такі тремкі. Це ти мене оцим дощем
Постукала в вікно осіння гілочка дощу: – Дивись: стежинка має листяні підкови, Поцокотіла в сад. Просяяв день. Враз вітер вщух. Хотіла з ним поговорити. –
Червонолисте слово осені з дощем на «ти». І неба дзвін бринить сумним пташиним скерцо, Дарує сонце бабиного літа павутин, І ніжиться в теплі останнім бідне
Сонце вечірнє відднювало, відцілувало, відпестило пелюстки вуст. Сутінки притлумлюють шум вулиць, розмивають обриси будинків, риси чужих облич, смак поглядів. Червоним птахом б’ється крайнеба… Я в
Цей дощ… Цей дощ наліг мені на плечі. Цей час дощу створив для мене ти. Пішов. – Струснувся світ, і неба глечик Перевернувсь і ллє.
Не сумуй, дню похмурий, печальний, Я тебе розфарбую в душі кольори… А з вечірньої свічки – наплакала рим, – Пригощу акварельним їх чаєм. Не сумуй.
Тінь голосу ще стука в шибку снів… Сполохана, уповні зойку й туску, Прибилась по якімсь тунелю вузькім Й зависла, наче місяць у вікні. Минуле пазлами
Видноколи. Вітри верховодять. Велич Всесвіту вільно вдихаю. Ввись – веселики. Виграйком Верби Виполіскують віття у водах. Виростає вісниця-веселка – Возсіяла. Виблискує Ворскла. Відкільсь вивільга вигуком
Полотнище поля поросло пшеницею, позолотилося. Переливає пісню перепілочка, примхливо примружується павучок. павутинки притрусилися пилком, полохливий промінчик піймав Польовик – приколисує, примовляє, погладжує, пустить подорожнику під
Ой ти полечко, ріднеє поле! Тут волошки і цмин, маків цвіт. – Заквітчаю барвисто я долю, Прохоплюсь тихим щастям у світ. Наберу запашного євшану, Дух
Диптих I. П’ю цвіт, як сніг. Вітри і день холодний. Іди, цілуй, як лід, сю Бабу кам’яну. Зболіле серце вже тобі не розімкнуть. Тобі далека
Не рубай черемху – в ній цвіте кохання, Хоч зазнало щастя наше невінчання. Не гостри сокиру, гілочки всі терпнуть, Упадуть морози і вуста зашерхнуть. Замерзати
Живу із вірою не в тих, хто замовляє грім, А хто гримить перунами і рунами любові, Зринає духом з чистих вод до ясних тиш зорі,
Зелена рибина літа б’ється у береги липневої спеки, хапає сухе повітря: пити, пити… води, води, водиці напитися благає, а дощик – десь спить і бровою
Ніжну-ніжну, як подих билини, Я хотів би вам пісню сплести Із проміння зорі, із ниток павутини, Яких людським очам не знайти. Я хотів би вас
Гроза… А душі з Богом знов не говіркі. В природі ґвалт. Землі і неба протиріччя. Жбурляє вітер хвищу прямо ув обличчя. По вулицях пливуть не
З журбою радість обнялась… В сльозах, як в жемчугах, мій сміх. І з дивним ранком ніч злилась, І як мені розняти їх? В обіймах з
Очі ромашок (не монашок) такою красою розкрилися розтопилися під сонцем (не сон це!) – цятки густі золотого меду до тебе! до тебе! закликаю благаю молю
Яка рожева ніжність квітувань півонії! Черпа натхнення днина, і душа вбира красу. Між пелюстками, як перлинки, сховано росу, І руки – вже на клавішах. Творю
Слова Людмили Ромен Музика Івана Веснича Місто Суми моє і твоє, Козаки нам його збудували. Тут веселка із Псла воду п’є, Білим шовком світанки прослались.
Слова Людмили Ромен Музика Людмили Гудкової-Ромен 1. Древнє місто кличе в гості Завітати радо вас. Ромен-зілля сяє в росах, Їх оспівував Тарас. Приспів: Аж ген
На спомин про маму і бабусю Як квітне трепетно в дворі лунарія! Любила квіт бабуся й мама. Спомин… Все чую між квіток їх тихий гомін,
Схороню, запечу у молитві цю Сльозу, мов свічу в Світ пролиту. О, як жити? Як жити, як жити? Неба чорне в очах полотно. Білі крила
«О, не моліться врізнобіч!» Микола Данько Чи ми з’єднаємось у рідності святій?.. Все врізнобіч. Все жили рвем у протиріччях. Дажбожу мову в хлів загнали на
Палахкотить як барвно все! Яріє плід зимни́ці! Душа достигла зрілою любов’ю. В серці лад. Кальвілем соковитим день мій манить ув осінній сад. Чи пригостишся?.. Гріє
Біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Ромні Не день, не ніч, Тарасе… Богом даний. Сидиш в задумі… Нас вартуєш ти віки. Спивають ревність дум твоїх каштани…
Миколі Самохіну присвячується Під снігом білим барви-колорити, Тобі від Бога дана ця краса. І серце мріло: край, стежки, роса! Любов в полотна прагло перелити. Ввібрав
Жива сопілка серця обізвалася ізнову: З коріння вербного, мов Пісня злюбу, – ожила! З проречень днів моїх з’явилась тихо і бузково, Як мрія Світла, –
За давніми віруваннями, Перун одного разу навесні розлускав два горішки: з одного потекла річка (дощ)… А дощ з небес! При сонці дощ – бурхливе море
За давніми віруваннями, Перун одного разу навесні розлускав два горішки: з одного потекла річка (дощ), а з другого горішка виривався вогонь ( блискавка); а від
Триптих за Тарасом Шевченком Теплий тріолет Притулилась хата до квітучих вишень, Ллє бузок духмяно ніжний фіолет, Солов’їні трелі. Теплий тріолет. Внучечка щебече, сміхом повнить тишу.
Одна довга ніч… пересніжена в Зиму… А ранком воскресну з Ярилом! Вхлюпну Себе в проліскових мелодій струну. Не сон – довга ніч… Як без тебе
Мале коло ронделів 1. Як величаво Спас веде сади! Душа народить Світу Диво-Слово! Зернини слів – як роси світанкові. Лиш ти, Дажбоже, вірний поводир! По
Я – люблю! Сяйна вся, образ мій – оберіг. Обери! І вбери щастя світло просторе. Я і дня тобі Сонце і ніч світлозора, Й ластівок
Життя – не ронделі. Дня першого тричі не буде повтору. І другий – тобі не озветься, не прийде в день восьмий. Хвилиною кожною вповні живи.
Дивовижа душі – чаша Божого світла. Світлішаю! Я – знов Жінка! Я – пристрасна! Повінь! Весняні громи! Слухай серце і музику пальців моїх джоломій*. Дивовижа
Як колисково біля Вашого вікна! Спиває Місяць з серця голос флейти. Отут засну сьогодні крадькома. У снах Я цілуватиму вуста затерплі! Кленово, пріснолистяно в сльозі.
Диптих Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь той віск! З народного замовляння I. Ти від’їжджав. Як сніг, блідий. Ніякий. З останніх сил
Диптих Знай, кохана, що я із сім’ї солов’я, Соловейко тебе не покине. Микола Гриценко 1. Соловей Мій коханий, ти – мій соловеєчку, Так піснями наповнюєш
Вартує спокій мій цей ліс, заплутує стежок мережки, В моїх долонях квітно! Вітер ліг. І сліпнуть роси сонцем. У цім ярку берези – напівколом, –
Крилатий вислів Святослава можна тлумачити й так: «Іду – НАВи», тобто буду битися до загину (Нав – світ пращурів). В даному контексті – смерть образу
Серед цієї музики прозорої беріз Знайду тебе, мій невблаганний і жорстокий, І кину день до ніг, від розпачу глибокий. Ти запалив над ним гаряче люстро
Наче благовіст – Сонця схід. Божиться День! – Світло ронить. Перейде Коло Місяця в безліч нам сонячних кіл! Плівку болю засвітить. Всміхнуся багатству років. І
Поезія приходить подивом, Промінням проблиску, прарунно – П’ю пісню ПРАВедну перунно, ПраРоду пряжу пранну – подихом. Поезія приходить прощенням: Поплачеш. Посумуєш… Пізно. Пригасне праминуле… Прісно
Йде Сонце сівачем у полі! І сіє в полі соняхи. Здіймають день крилом птахи, І оторочками – тополі. Рілля землі ще чиста й гола. Зорались
Диптих 1. Живиця неба випадає росами, – Це згустки щастя, радості міжзоряні, Творцем Любові світлом упокорені. Мій край квітучий ними рясно зрошений. А Верби –
Ніч. 19.09.11 Цикл 1. Час бджоли В час бджоли*, коли прагне усе цілувань, Сонця променів-рук твоїх, ласки пожежі Жде квітучий мій сад – вабить дивом
Здається, легко в травах ночі визоріти вірш, Але не кожна зірка надіп’є глибінь рун-літер. МОВ зореткане полотно найбільший скарб у світі. Здається, легко в травах
Зими цієї білий камертон Озвучив день. Чекаю скрипаля. Смички тополь замерзли у полях… Сніжить… і заколисує у сон Зими цієї білий камертон. Озвалася душа їй
Диптих 1. Січень сіє світло слова, – Схимник, скальд, славіст снігів. Сад скоцюрбивсь сивобровий, Спить собі. – Солодких снів. Сніг сота світ слова свіжо, Справіку
Сльозиться день. Сніжить дощем, Притрусить плечі сніг печалі… Це Світу слів сивинний щем Розкришить звуки криг – коралі… На грудях – холодить разок. У грудях
09.09.10 Цикл Знімаєм яблука Скінчилась спека, літо. Вересень. Стоять засонцені сади. Знімаєм яблука* – жариночки (востаннє?..). Стук серцебиття. Ось так удвох. (Ще вдвох!) Мов не
Коло ронделів Моєму древньому місту Ромен присвячується 1. І мертва, і жива, і… ще ненарожде́нна Душа – як магма, на гаряче слово закипа, Щоб злоязике
«Коли руси навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі й зачинила їм двері військового заняття, і перейшли вони до трудового життя й бідності». Аль-Марвазі «
Роменлет Вже перший сніг дзвенить на куполах церков. А ми за листям йдем вчорашніми дощами… Не впізнаю. Ти хто? Ти де? А біль – ножами…
А серце так щемить… Для щастя є ще мить! ЛЮБІТЬ!!! Молю затято. Стоять Дощі на чатах. ЛЮБІТЬ!!! Цей щем в дощах. Вогонь іще не зчах!
Гаснуть лип лампади у туманах сивих… Дощ чаклує: ось і трунок – келих снів. Долюби! Схмелій від солоду вишнівок, Розчинись! В обійми всю мене замкни!
І хай сьогодні сумно, на гілках вмирає листя, Ти знай: прийде весна – тобі знов квітнути й родить. Дощі цілющі з неба принесуть зірок й
Ходімте в сад. Я покажу вам сад. Його сумління покажу вам очі. Микола Вінграновський Я запрошую в сад. Перебрів він із літа в осінь. Як
Тріолет Домчати б до тебе сьогодні! із вихором листя! – Гарячими айстрами зацілувати б вуста! Дзвенить півстоліттям година моя золота, Домчати б до тебе! Засипати
Це яблуко – дитя моєї Землі і неба твого Сонця. Яку красу почуттів вродили! Мрії майбутніх садів, що зачаїлися в зернинах, готові вибухнути у Світ
Стало вітру вільготно в саду поміж яблунь, День схвильовано гордий, барвистий, мов півень, Па листочків вкрапляються в стопи і ямби, Мрії в даль – як
Тріолет Ніжно грають ножі, розітнувши на струни мене. І мину… відпечалюся звуками тріо від Лети. Затісна я собі і безмежна тобі на планеті. Ніжно грають
Диптих 1. В цих дощах сірих на глибині неоліту Відшукав гріх суботній. Несила нести? Вірно з нею?.. А погляд – згорають Світи: Віття падає сиве…
Рондель Цей розкішний осінній колаж – образ міста, Ієрогліфів різьблених, рун письмена Ляжуть в землю на сховок. Лиш шелест луна, Як смирення – тональність у
Душі і вітру СУголосся, Бринить, звучить в дощинці осінь. Глухим – каштан СУрдопереклад Розмахує гіллям. Сквер. Смеркло. І ліхтарі в сріблястих СУкнях Навшпиньки легко йдуть
Нарешті жінка зрозуміла: Любити – то УЖЕ ПРОЩАТЬ! (Із присвяти мені) Ю. Царик Стояла ніч, як чай цейлонський, Дрібним листочком плив до мене ти. Кохати
Тріолети 1. ЛИПНЕВИЙ РАНОК Здрастуй, місто моє! Світлий ранок. Усміхається Псел з-під весла. Липа сонячно так зацвіла! Здрастуй, місто моє! Світло. Ранок. Чорнобривців!? Аж гаряче-пряно.
Добігає серпень на край літа, Яблуками котиться до ніг в траву, Шоломи каштанів тріскають по шву. Йдуть три Спаси із дарами літа. Клумби скверу в
Над чорнобривцями в саду Останнє яблуко висить. Максим Рильський А я – останнє яблуко в саду… Ми – осінь. Паморозь на гіллі. Мої надії змерзлі.
Світло саду від яблук! А сонця?! Аж днина дзвенить! І берези напнули жовтаво-прозорі вітрила. Шостий вересень… Шостий! (Як жить?) В серці біль… Защеміло. Світло саду
Душа без тебе – мов без дзвонаря – глуха дзвіниця, І день, мов не квадрат Малевича, а – цілий куб! Мелодій жалісних сплило, як віск,
Усміхнись! І теплом запульсують у серці кровинки, І в душі спляче сонечко збудить свої промінці. Залоскочеться день. І метеликом сяде в руці. Усміхнись! Як теплом
У світі світлом дихати й любити, Торкнутись пальцями душі Отця яснот, Між хмар життя проміння Сонця пити, І Світу чашу піднести своїх чеснот. У світі
Триптих I. Конюшина Набубнявіла тиша моєю сльозою. О тишо, не плач… Конюшина рожеву голівку поклала мені на долоню. Притулю до щоки. Поріднюсь… і почую: «Сестриченько,
Що вивела чаєнята При битій дорозі! Киги! Киги! З пісні Івана Мазепи Яка ж то доля… Чується: «Киги! Киги!» Спадають в думку кола слави і
В’є жайвір вись тонкоголосу над житами, – Ласкавить сонце голосистим співом птах. Ромашка, королиця, день мій хилита, – Це долі знак. Мій оберіг. Родима пляма.
Старого Хорса прип’яли до берегів Сули. Здійнявся гай і солов’ями напуває рідну Мову, В причасті Божих сліз питає: хто я, хто ми, хто ви? Старого
І юність з обрію, як сонце, спогадом зійшла. Від білих тіл русалок ночі білі над Сулою, Утоплені у Місячні мелодії доплачуть Долю. Кохання з обрію,
Диптих І. Так пахне червень: трави, смугами покоси, Сріблясті риби хмар пірнають в голубінь. О літечко… Яке кохання? – невгасиме й досі.. Летять роки.
СОН ЦЕ СТО ЯНь іНь Я СОНЦЕСТОЯННЯ насто я на Сонцем насто я на Небом насто я на в Травах Тобою настояна НА СТО Я
О, ці слова Любов’ю душу позначають, Мій погляд – звуки мрій грози в високім небі. Язичницькі вогні! – Віки першоначала. О як котилася, громами, я
Обрядова пісня плетення вінків Слова і музика Людмили Ромен Ой, Всевишній Батьку-Небо, Пресвятая Земле-Мати, Ви дозвольте квітів назбирати. Рефрен: Ой, Дано, – Купайла нічка буде
Ріка життя єднала два наших берега розшита лататтям поцілунків сріблястими рибами надій вогниками зірок уночі острівцями-датами народження синів весільними колисковими купальськими хвиля об хвилечку голос
Я бриню тобі трепетно. Я – перепілочка, Переповнена щастям і сонцем заллята, Мерехчу вся в обіймах твоїх на крилятах. Ти – як полечко житнє, а
настояний на полинах самотності (десять років!) в темній ніші безсоння трипільський келих дощу піднесу тобі та не пий до дна лиш пригуб вмочи вуста у
Молитва Травоньки, сестроньки, як же в вас низько й високо! Ви ж дали серцю видющість і тишу очам, В вашій росі утопилась сльозини свіча. Травоньки,
Слова при серці зеленіють, в ріст ідуть, Як подорожник при дорозі. Всім на ліки. Я з ними теж – вчорашня, – вища вже на лікоть,
Від гострого слова як хрусне душа! – закровить. Минулася музика… (щастя?). Скотилася в Наву*. Аж сад закипів… зашумів у високих октавах. Ти слово гострив, наче
І на твої медові коси тепло Сідають бджілки майського дощу. Дмитро Іванов Я так люблю дощі! – І майські, й ті, що кличуть в осінь,
Оце і все. Припну Слова я на спочинок: Наговорилася у Світі до плачу… А наболілося? – що просто п о м о в ч у,
А ми довесніли з тобою! Таки зустрічаємо Літо! Букетик півоній рожевих… ти разом наш квіт обіймаєш, І погляд сльозою іскриться. Сльозинка підкаже – к о
Диптих І. А Я – ЖИВУ! О, як цинічно розтоптав квітучий Всесвіт мій Любові!? Я – пробачаю все тобі, коханий мій – мій кате, Ти
Диптих I. Понад Пслом приголуб, поцілуй, перейми, Перелеснику! Північ. Півні проспівали. Почуття… Переплакать? Підкови печалі. Понад Пслом приголуб, поцілуй, перейми. Палімпсест. Поговір. По́дзвін. Проща. Поміст.
Рондель Я обцілую личка всім кульбавам*! Святая правда – пошануймо квіти. Сміття й наруги вивергнули Світом, І пиво й шашлики – духовна страва. Це Неба
Уривок зі збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний» 27 Ні обіймів, ні сліз, ні освідчень… Це прощання? Так дихає смерть. Стугонить на пероні мій відчай.
О хто ж розрадить вічну материнську тугу!?. Вона така висока, сину, – кожен день зеніт. Зозуленька повік не докує тобі вже літ… Сльоза вселенська сходить
Пам’яті сина Володимира Під Мелітополем… ми разом, Кам’яна Могила – Святилище віків. Цивілізацій дух, колиска. І ми до них (на дотик і на слух) були
Триптих За те, що сонце забули, За те, що серце забили. Олекса Стефанович 1. Осонцена душе, осяяна зернино, Засіяна Творцем в чорнозем України, Чіплялась цупко
Білі клавіші саду – Яблунева рапсодія. Цій весні пишу оду я Й білим клавішам саду. Солов’ї мені в спадок – Голосистих мелодій! Білі клавіші саду
Що над нами? Позолотна вись… М. Петренко Наді мною Сонцем позолотна вись, Наді мною Небо – море синє-синє! З парусами білими пливуть хмарини. Світ зелений.
ЯВ – Я ВІД СЕБЕ ВТЕКЛА текла до тебе із-за буття-небуття із неба семи-Ярим* промінням не про мину в отави впаду йду! золотавим в і
Квітне без і конвалія – радість в душі, І в очах – цілий Всесвіт! – бринять ніжні дзвоники. Вибуха материнством Землі Святе Лоно! І сама
Холодний дощ. Розбились келихи тюльпанів, Червоні друзки миготять поміж трави. Весна завжди квітуча і грайлива панна: Несе небес черемхових, бузкових вин. Мрячить… Сховало сонечко свій
Є слова, що білі-білі Як конвалії квітки… О. Олесь Храм конвалій – це диво вночі! Білі куполи світло налляли, Ти мене пригортав наче лялю. Ми
ВИ – (не худо)ХУДОЖНИК Ви – по-дорож-ник (жни жни не зник-ай) при кладаю клад даю кохання до рання Ви – дієТворець Живи* о Жи́во! ще
ТИ ПІЙМАВ (мав) ЗОЛОТУ ( оту) ПТАШКУ що вміла співати (а ти?) м о в о ю С о н ц я солов’їно-солов’їно* тобі ж
Знову жити, світ любити, Сонце пити з уст твоїх… О. Олесь Забуяло серце златоцвітом: Жити, жити, жити! Жи-и-ить! Досить мук, страждань… і тихо з вітром
Як любо, як безмежно любо жити, Дивитися на білий Божий світ, Впиватися повітрям чистим І слухати, як б’ється серце Боже. О. Олесь Я люблю Вас
Триптих Хтось хижий душу заселив твою Примарним дивом неживої казки. Ти – поле бою… І у тім бою Я зазнаю смертельної поразки. М.Руденко I. Медунка
Замовляння любові Летів Святий Ярило, сам весь білий, під ним білий кінь, – люби мене, не покинь. Сипав квітами Світом Білим на поля, на луги,
І сльоза на щоці У ясного Ярила! М. Петренко У молитві складаю лиш крила, Промінь слова з душі – проріза, І моя благодатна сльоза На
Медитація Ніч яка місячна! Знову не сплю, бо люблю! Жриця кохання, вогню і вина, – таїна. Хто посадив ночі чорних тополь, поміж доль?.. Гостро тремчу
До 100-річчя ДМИТРА БІЛОУСА Слова Дмитра Білоуса Музика Людмили Гудкової-Ромен 1. Солов’ї на калині, на ялині зозуля. Через гори й долини лине пісня з Посулля.
На поцілунки квітень зголоднів, І сік беріз – жагою квітню в груди, І вітер, мов коханий, підступа До голих пліч ВЕРби так тихо й сумно.
1. ВЕЛИ ВЕ-ЛИК ДЕНЬ* а серце котить писанку повну світла і темряви пісень і жури сміху і плачу бабок-калачів на!печу свічечку за палю (я люблю!
На 4 рік народження внучки Дар’ї Всміхається Веселочці моїй квіт вишень, Розквітло сонечко в цей день щасливий І сипле теплих промінців ласкаві зливи, І прихиляє
Триптих П. К. І. Сьогодні липень. Доцвітають липи. Стікає небо синьооко в сокирки, А я зустріла Вас, о друже мій Пилипе, Кипить минуле гаряче в
на п’яльцях неба верба візерунком розклала свої коси усміхається сонячними пухнастими котиками – мружаться на сонечку і ніяковіють, що в них схожі вії причалапали гусячі
Заплутався сум осінній у вербових косах: це вже осінь вже осінь… Тіло арфою вигнулося, в дощі струменіло: о холодно тілу, холодно тілу… Під пальцями вітру
Триптих Не я б’ю – верба б’є. За тиждень – Великдень, уже недалечко червоне яєчко! 1. Торкнувся промінь сонця вершечка верби – завібрувала, затремтіла, налилася
Цикл ронделів 1. ЛЮБОВ УПАЛА НАВЕСНІ ТАКА Любов упала навесні така, Як блискавиць вогонь! На пізні руна. Сніги прощались. Вгасли візерунки. Як повнозвуко потекла ріка!
Дзвенить в душі беріз весняний серпантин. Під теплим небом – ні, не сонце – стигма-жінка Розіп’ята коханням на межі обжинків, А Ваше серце хтось замкнув
Cлова Л. РОМЕН музика С. Петросяна Весну красну викликаєм, З Вирію птахів стрічаєм. Спів, гаївки біля річеньки, Закосичена вербиченька. Приспів: Веснонька красна, Соненько ясне, Ми
Весна, мій Боже! Розвидняюсь до життя, П’ю сік з беріз. Гай тішить звуками гобою, Аж струменить любов’ю – душу мені гоїть. Весна! Нуртує, рветься все.
В бджолиній радості у Сумах абрикоси зацвіли! Який в них ніжний цвіт! – І серце прагне знов любити! Воскресле тіло повниться і щедрістю, і світлом.
…скажи мені що весна І. Андрусяк Скажи: «О вже весна! Люблю тебе, моя єдина!» – Й самотності туга́ печаль розтане – скресне сніг, Я кинуся
На зорях настояний п’ю я березовий сік, Намріюю щастя, як тайну у прасонцеколі, Із тінями сумнівів гордо стою у двобої. Дасть силу землі молодильну березовий
Пісня слова Людмили РОМЕН Гості, прошу вас на гостиноньку, Звичай добрий є: пригостить. Стіл накритий вже скатертиною І вареників не злічить. Приспів: До вареничків! Всіх
А поки день благословивсь я – буду жить! Бо в серці ще не відданий мій скарб любові Оцій землі рахманній і материковій, Оцим квіткам і
Слова О. Олеся, музика Людмили Гудкової-Ромен Ой чого ти, тополенько, не цвітеш, Чом пожовклу головоньку хилиш-гнеш? Чом з вітрами-парубками не шумиш? А змучена-засмучена, Мов з
Безсонна ніч 02.11.11 Цикл 1. Болючі спогади… Вже не тобі віднині я належу, А спогадам, помноженим на біль. Людмила Овдієнко Що в світі є дорожче
Диптих Відлітайте, дерева. Прощай, нетутешня пташко. Мар’яна Савка І. Відлітають дерева – обпечені, саду. Тускно шиба скрипить під колючим крилом, – Черконе – це прощання
Чужі приходять в час твоїх щедрот, а я прийшла у час твойого смутку. Л. Костенко Я ще приходжу до антонівки у сад… У сад осмучений.
Вже сьома осінь… вереском пташиним Порушить напівсон. Самотній дім, – І Жінка недолюблена у нім, Покинута і зраджена Дружина. І дивно: не ховаєшся, – очима,
З життя стежок нечитаних поезій, З полиць, із товщі злежаної тиші, Безмов’я це не витримали вірші! – Прорвалися, пробились, наче лезом З-під палітурок – рветься
Тріолет Ти – мій Початок, я – Продовження твоє. (Не в цім житті?) Ці помисли мої комусь єретичні. Це нами трипроявний Світ* –
Цвіте ясмин, бабусин ясмин! І серце – як квітник любові в світі. Краса ця дотиком її зігріта, Вдихай це пахілля – цвіте ясмин! Ти брався
Вам і не пригадати усіх, хто навчив Вас колись привселюдно розмахувать зрадою, мов білим прапором. Л. Матузок Ти – чорний рояль, – ніч, для двох
Уся природа свідчить про велич Божу! … коли хмари поклав Я за одіж йому, а імлу – за його пелюшки… Книга Йова 38 (9,10) Ніч
Дуби в дібровах струшують громи – Дрижить земля поміж корінням. Далекий скрегіт ще снігів зими, Дорвалася до слів горіння. Дуби, дуби – Перуна перначі. Допоки
В холоді зіщуливсь вишні цвіт, В холоді душі так сумовито… Хто дощинку на щоці цю витре?.. Спомини… Вгортаюсь в пасма віть. Ти, як дощ, маячиш
Зелені струни на рожевих дзеркалах, Насіння кропу нас у Світ посіє… Душі твоєї в задзеркаллі дивний птах Не зна: сльоза моя цвіте на віях! І
Україні В сю ніч воскресне, ожиє Велика Україна! О. Олесь Скресай, моя Укра́їно кохана, Вже б’ють Майдани Великодній час! Небес пробуджено святе сопрано, Дзвенить-пульсує хРаМова
…Тому воскресаю з руїн, – я жінка із Божої волі в лицарстві небесних вкраїн! Марія Чумарна Сотень тисяч віків віддзеркалював Світ До єдиного кожного з
«А що як я останній українець?» В. Осипчук А що як ми – останні українці? А що як України вже й нема?.. Сама з собою.
Це нам карма обом. Розлетілись, як в небі громи… Я без тебе, як час. Я щодень розсипаюся віршами. Павутинки самотності рвуться… Безкровна я з тишею…
Словами згора, мов та свічка, Поет, Доточує світла в Шляхи наші зоряні. Не тільки могили… вже й Вирій розорано. Словами згора, наче свічка, Поет. Лишень
У Ріднім Краї долю кращу я утверджу! Прошкують з Вирію до нас лелеки і Волхви. Ждете, раби, прощень і раю в каятті провин? Та ми
Із манускриптів сходить промінь Сонцебога. Це серце, втомлене від довгої зими, Ромене мій, вогнем любові перейми! Як вибухне душа від благості і боргу!?. Кобзарських дум
29. (з волхвеми “Білий лебідь – лебідь Чорний)Маєток князя М.Рєпніна в Яготині, де Т.Г.Шевченко гостював з жовтня 1843 по січень 1844 р. Тут він написав
1 БЕРЕЗНЯ – НОВОЛІТТЯ! (новий рік, який Петро 1 переніс на січень…) Це НАША ПРИРОДНА ЕНЕРГІЯ. НАШІ ЗВИЧАЇ, у яких вся ДУША УКРАЇНСЬКА! ЖИВІМО У
Розмотую тисячоліть сакральне полотно, Збудивсь ПеРУН і покотились громоГласні луни, Хмарки в грозу відсвічують, мов золоте РУНо, Та я ловлю із мигавиць лиш золотії РУНи.
(Сюїта*) 1. Світлина Сум – сумна скрижаль, Суцвіттям сонця сяє Світ, Сула скуйовджена сльозить. Світа. Спливає сум стожар. Село спиває сіножать, Синіє снів схолола сіть.
(За Чайковським) Прийшла весна на зустріч до альтанки, Вона – художник, музикант, поет, Вона – закохана, кохана і коханка, Чарівна Жінка – вся бузковий силует!
(За Лістом) Спалити спогад? Сонце не посміло. Веселка в літо опустила міст. Латаття, наче клавіші тремтіли, Ловило серце їх бентежний зміст. Щоніч спивала спомини вустами
(За Шопеном) Прийде вечір, мов птах незрячий, Біля вікон людських заплаче, В темну постіль свою покличе Тепле світло мого обличчя. Ніжно-ніжно зіп’ю свят-вечір, Шлях Чумацький
(За Мендельсоном) Узорами заклечані шибки: Стоять без співу й шелесту ліси готичні, Дві постаті – застиглі фрески еротичні, Огранені морозом навіки. Узорами заклечані шибки. Зігрітись
(За Бахом) Лице дощу світилося й згасало. З яких космічних веж зірвалося воно? Лишить колиску неба і хоралу, Щоб впасти на моє осмучене вікно?!. Приречені.
(За Паганіні) Черкнув веселку струн моїх так легкокрило, І я, мов скрипочка, тобі – звук піднебесь! О очі – теплий колір неба. – Ти воскрес!
(За Леонтовичем) Вечір в рясці зелений над ставом. Б’є церковне розкумкання жаб. О, розлийся, вістяща заграво, Листя вербне, мов лезо ножа. На, стругай, з мого
(За Бетховеном) Прибився човник. Пустка. Жодних слів. Навіщо? Ви за ким його прислали? Ріка терпіння вийшла з берегів Й розмила долю. Розвела, як далі. Розмило
(За Бортнянським) Та літа мить стекла. Засохли поцілунки. Звучання струн… Острунь мене! У ніч, збіжім! Твоє ім’я – трави розгублене відлуння, Ще називаю… ночі теплі
(За Вівальді) Вбираю поглядом слова. – Ажур знайомий. Листи і спогади… знов ляжуть під сукно. Осінній вітер гра в забавки за вікном Із листям. Шурхотить.
(За Березовським) Соната до мажор. Ллє світло скрипка! Який сонатно-сонячний дует!? Вщерть повна ніжності. Я хочу крикнуть: Благословенно серцю! Серце – в лет! О тиха
(За Лисенком) Під музику небесного хоралу У тиші вечоровій я молюсь: – Примнож терпіння у гіркій печалі, О славна Ладо! Смутку не корюсь. О славен
(За Стеценком) Ця краплинка світань Вам проллється під ноги, Моє серце несе з ночі світло зорі. Забринить, мов струна, моя пісня-дорога, Чи почуєте Ви звуки
(Романс) Те ім’я, що мені дала Ти, У дні, осяяні Тобою, У сні і вільне, і крилате Літа і в’ється наді мною. О. Олесь Ваше
Відколядую тебе у вчорашнім вертепі… Пересумую, як пташка з підбитим крилом. Крапка. – Як ніч. Наметалась між Місяців-ком. Перезимую… Дзеркала снігів – чорним крепом. Віхтем
З днем рідної Мови від Олександра Олеся! слова Олександра Олеся музика Людмили Ромен Як довго ждали ми своєї волі слова, І ось воно співа, бринить.
Я жду. Прийдеш? Крильми обхопиш стан мій – сад? – Я відігріюсь. Я заквітну знов любов’ю, І кожне листячко прошелестить тобою. Ти прийдеш?.. Перезимували я
О сніги, добридень вам! Зимова казка. Протопчу слідочки босими ногами, Приліпилися сніжинки, наче ряска, Січень мій так душу відігрів снігами. Віхола кудись завихрила всю муку,
Людмила РОМЕН (ШЕВЧЕНКО Людмила Валентинівна) – громадська діячка, українська поетеса, композиторка, ткаля, член Національної спілки письменників України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Асоціації діячів
(Цикл) (I) Сніг суму Сто сонць світанком сипоне сніг суму, Січневих скриків-строф стоятиме стіна. Се самоспалення себе. Сльозить струна. Сто сонць світанком сипоне сніг суму.
У січні – дощ. Так снігу й не було. Збігаються, шепочуться нічниці… А сон лише торкнувся шиб крилом. Давно за північ, а мені не спиться.
Зігріти душу. Пахне з м’яти чай. Зійшла Зоря. Здалась мені печальною. В святки Різдвяні так не вистача Тебе і снігу – білого, звичайного. Тебе далекого,
по Колу Коло-Дій дій дій мій живоКию на лоні моїм час прийшов ішов запали (не опа́ли ми!) неопали́! мо Світ ось я вже свічу свічусь
Калини кущ стоїть в такім цвіту! Той цвіт – жаги й любові голос весен. Спивай годину щастя золоту, Впади дощем в її гаряче плесо! Достигла
(Тріолет) Візерунком сніжинок – останнє красиве прощання, Новорічну сорочку хрещато Вам вишию. Я затерпла у тишу. А біль не світлішає. Візерунком сніжинок – станнє красиве
Диптих 1. сонечко згорнуло свої затерплі від чекання ласки промінці затисло себе в кулачок зіщулилось заховалось за фіранку хмарки і тихенько плаче як дитя… 2.
Ця ніч – зоретисячоока У душу мою, як в люстерко, Вдивляє в глибини високі – Там слово в епоху затерпло. Там звук б’є у скелю
Луна твого голосу свiтлим туманом заповзає в кiмнату i лягає на зеленi гiлочки новорiчної ялинки казковi гномики запалюють лiхтарики i свiчки пахне хвоєю воском і
Зійшла Зоря. Святвечір*. Дідух і кутя. Між кіл Сварожих Коляда нам Сина родить, Родздво Дажбога – найсвятіше свято Роду! Зійшла Зоря. Нового Кола обертя. Сонцепоклонна
(де твоє гаряче проміння?) проміняв? у Яв із Нави стели на снігу сіно Спас іння-інею свято Рода* я горда горда неси Дідуха до господи на
(Колядка) В Дажбога Отця добра новина, Добра новина в нашого Отця. Рефрен: Ой раю, раю. Раю розвився, Дажбожич тут народився! Світла всім й добра, Щастя,
« Бо не мали Богів різних, бо Бог єдин і множествен». Велесова книга, 30,7. Слава Роду!* Звеличую Словом Тебе, Батьку наш, мудрий, ясний. Я постала
Душа заносить Дідуха до хати, Єднає стіл в Святвечір прарідню. Дванадцять страв по колу. Щедре свято, Усім по ложці роздаю кутю. Ось чоловік, сини і
Любов в нашім віці – як сива кульбавка, Дарує достиглу любов і тепло, Коли вже душа гарячіша за плоть. Любов в зрілім віці – як
18. Гаснуть лип лампади у туманах сивих Дощ чаклує: ось і трунок – келих снів. Долюби! Схмелій від солоду вишнівок, Розчинись! В обійми всю мене
Ось сходить сонце. Рум’яніє небо вдалині, І на душі щораз стає осяйно і велично. Зайчатка сонячні сміються. Весело й мені, Зникає тінь сновиди ночі із
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Л.Костенко О Мово! – Вічна іскро! Ти – Пречиста доля. Свята й безгрішна. Карб на гені
В моїм Ромні сплива листочком літо по ріці, Зціловане дощем, пестливим сонцем щедро й вітром. Ллє тиша думку: де чиї Початки і Кінці? Бувай, мій
СЬОГОДНІ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ПІАНІСТА. Чи популярне нині фортепіано? Цього року ЮВІЛЕЙНОГО нарешті збулась моя мрія! юності – зіграти на сцені на роялі! Вперше в
4 листопада минає 10 років, як пішов з життя самобутній художник САМОХІН МИКОЛА, уродженець с. Перекопівка Роменського району. Спогади Познайомитися з Миколою Самохіним мені пощастило
В голограмі дощу Посивіле кохання… Назбираю каштанів. Сум осінній впущу… У вологім плащу Силует, гарний стан мій. В голограмі дощу Посивіле кохання. Ритм любові не
Цю пісню-романс на слова Неоніли Яніцької було написано ще рік тому. Побачила поезію на стор. ФБ і не могла не втілити слова у музику в
Малює вітер осінь віхтями тополь Мені на ранку сірій полотнині, І усміхнулась жовтолисто днина. Вмочилась осінь в сонце віхтями тополь! – Пейзажі золоті. Багряні видноколи.
Тамара Герасименко порушила тему використання рідковживаних слів у поезії. Я керуюся тим, що поет на те і покликаний, щоб воскрешати слова, давати їм нове дихання!
Ув осінь день вже вірить… Сквер не пручається дощам, Каштан вистрибує лошам, І журавлі – у Вирій. А що цей дощ? – Струна є –
… Я не скрипковий ключ, а журавлиний, Тобі над полем в небі напишу. Л.Костенко Ти не скрипковий ключ й не журавлиний, А ключ минулого, що
Змітає вітер листя з осені пюпітра… Бринять дощинки-ноти тембром журавлиним. Ми – відлетіли теж… сумним трикутним клином… І літа спомин голову сховав у підря. А
О Осене ясна! Палаєш листячком кленовим. Душа співа моя. День сяє – золоторожденний! Я з благістю сповняла рік наш кожний поіменно. Яке премудре й світле
Холонучи трави на всі видноколи! Та квітне крізь сум дня ромашечка біла, Пелюстки змахнула – білесенькі крила, До обрію лине! На обрію – голо… А
“Прошу любити… місто Суми так, як люблю його я…” Іван Харитоненко Бузкова ніч! Які п’янкі пастельні тіні. Іду в алеях попід руку із дощем: Любіть
(Закликання) Моя молитва ти – і рання і вечірня. (О Зоре-зоренько, зорій, йому, зорій! Хай ночі стеляться між стеблами любистку). – Люби! І,
«Коли не було з нащада світу, Дажбоже! Тоді не було Неба ні Землі, Дажбоже! А лише було синєє море, Дажбоже!» Колядка про сотворення Світу *
Читаючи збірку поезій Л. Ромен «Мовчать дерева роду…» і заперечуючи те мовчання. Не мовчать дерева роду, – молодим галуззям дзвонять, під вітрами не холонуть, п’ють
Присвячується Людмилі Ромен Тоді, коли ще Сонце було Богом, Коли з празим ще не змітався сніг, Із віщим словом Правди біля ніг, Уже була дівчина
Людмилі Ромен Язичниця, задивлена в безмежність… Блукають в крові дух тисячоліть І від циганських вогнищ – незалежність, І пра-Землі частиночка болить. Із нею ти –
А ЩО ЯК ПУХНАСТОЮ БДЖІЛКОЮнаносити меду у соти Вашого тіла?(М е д о в и й М і с я ц ь)Як солодко буде зимувати!!!Я
СОН ЦЕ СТО ЯНь іНь Я СОНЦЕСТОЯННЯнасто я на Сонцемнасто я на Небомнасто я на в ТравахТобою настоянаНА СТО Я НА!к р е с н
ТАЇНА ПРИЧАСТЯдві писанки і свічау ніч ВЕЛИК лик лик ОДНУволію тебе мій Діюдій! дій! дій!мій В е л и к о д н юодну мене
В ОРГАННІЙ ЗАЛІ(залив собою мене) всі НОЧІпервоздан на я – Орю Дана Я*О мій орг?не!хочу муз музики-рукируки-звуки небес ( без дна глибина)небесного (ого!) оргазму ЛЕТИ
ХТО ХОЧЕ ПОЧУТИ КОЛИ?-СКОВУдля кохання Пал-кого (хочу твого)о мій голос голо вис-око літаєвис око го щастя шукаєзвуки про зорі на Зоряхна! йтонших клавіш тіла могоз
ДО ЖІНКИ ЯК ДО ХРАМУ(для тебе вже в і д ч и н и! ч и н и! відчинена брама)треба входити ходити ходи! Ти(де ти?
Наша справа: чи кохаємо ми? чи вміємо ми кохати? А чи платить нам хто за кохання коханням, це не наша справа, за це спитає Бог…
Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми… Т.Г.Шевченко Благовістить нам Правду Сварга синя, Благовістять громи
Змітаю сніг з празим, з прапам’яті – іржу. Код таїни – скрижаль. На віще слово Правди в час апокаліпсису свята потреба. Скричать громи, і врозтіч
Я не зраджую Віру своїх Предків. Святослав. Дивіться – тінь… Тарас буремний Благословляє вже олтар… «Самотнє вогнище…», М.Данько, автор «Дневник туриста» Коли Господь, Бог твій,
Тут зібрані всі опубліковані матеріали цього сайту.
Мала батьківщино – мій берег Малого Ромену, Тонесенький голос ріки ноженятам співа, Кульбабок гарячі голівки колише трава. Мала батьківщино –
(Медитація) На згадку запалю вночі свічу, В тобі восково-біло протечу. Я теж так можу. – Я мовчу. Я стежку між
Післямова до збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний» Спочатку була… смерть-народження. Болісний перехід у світ, який не чекав мене, не
Новела 1. У лютому рано приходять сутінки. Невдовзі, опісля обідньої пори, так м’яко й наступально вони напливають півтонами сірого відблиску
