Людмила Ромен-ромашки

Тріадне

Оце і все. Припну Слова я на спочинок:
Наговорилася у Світі до плачу…
А наболілося? – що просто п о м о в ч у,
Крилом обнявши і Коханого, й Вітчизну.

Минаю стомлена рядки пекучо-білі.
Чи хто насмілиться торкнути їх струну?
В моїй сльозі купає пролісок весну
І сіє Сонце соняхи! А я згоріла.

В найвищім Світі світять крила і поети,
Любов і ненависть – всьому глибинна суть.
Крізь зорепади плине Час – і опадуть
Крихкі вогні останні у долину смерті.

Та смерті не боюся. Там Сварога ранок!
У Праві мо’, знайду я щастя супокій?!
Мої ж горіння, Вітре, піснею розвій,
Хай чують Весни лиш палке моє КОХАННЯ!

І, відпочивши, задзвенять Слова припнуті:
Без мене воля Їм і вічний білий Світ!
Я вчила Їх повірити у щастя мить,
За них я випила усю людську отруту.

Я відпускаю Вас, Слова!
   Живіть, радійте
І відлюбіть за того, хто кохать не вмів.
Колись комусь озвуся із далеких снів
Дощем, Лебідкою чи білим ромен-цвітом…

16 квітня 2005 (7513) року Божого

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *