Туга

Живу із вірою не в тих…

Живу із вірою не в тих,
      хто замовляє грім,
А хто гримить перунами і рунами любові,
Зринає духом з чистих вод
      до ясних тиш зорі,
В біді і душу розіпне на крик болиголову.

На красних дугах райдуг часом вороння!
Арканили і мову, й тіло,
      зранене до крові.
Живу із вірою не в тих,
      хто світить навмання.

Перуне мій,
   розверзни небеса
      на віще Слово!


КАРБИ

* За історичної пам’яті людства щоразу складалася одна і та ж сама характерна ситуація: нові типи цивілізації започатковували книги-абсолюти, «абсолютні книги». Ці Книги ставали духовними святинями, незаперечними і невичерпними криницями мудрости на цілі тисячоліття для людства. По Слову, Сказаному Звище, творили самих себе. Тому Слово мало бути благодаттю – Мудрістю, явленою звідти, де буття ще не було зганьблене, де являло святість (абсолютну чистоту). Благодать ставала Одкровенням, ставала Законом Буття (способом мислення Людини, відчування і почування, поведінки її у світі); ставала Образом Буття (наслідком) і, зрештою, Типом Буття – зреалізованим словом-благодаттю у відповідному Типі Культури.

Зі збірки-волхвеми «ГРІМ» (2006).

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *