Не рубай черемуху

Не рубай черемху!

Не рубай черемху –
      в ній цвіте кохання,
Хоч зазнало щастя наше
      невінчання.
Не гостри сокиру,
      гілочки всі терпнуть,
Упадуть морози
      і вуста зашерхнуть.

Замерзати будеш
      у гіркій печалі,
Обірвуться струни
      білого ячання.
І нехай там кажуть:
      «Тінь яка городу», –
Не рубай, коханий,
      людям на догоду.

Ще не раз цвістиму,
      звеселіють весни,
Захололі Зорі
      у мені воскреснуть.
Білими вустами,
      Трійця як настане,
Розіллю навколо
      пахощі духмяні.

Ти відкриєш світу
      диво в мить цвітіння,
Як почуєш серцем
      голос мій – бриніння.

Я схилюсь на плечі,
      зашумлю, як вітер.
(Сни недобрі сняться
      в це пекуче літо).

Обіймеш хоч віття,
      як мене не в змозі,
Обцілуєш квіти,
      даль очей – сі сльози.
Не рубай!
   Не слухай!
      Чує серце лихо.
Може це єдине
      місце наше тихе!!!

Не бери сокиру,
      не рубай під корінь,
Згубиш мою душу
      у розквітлу пору.
Не розкопуй Долю. –
      Розкопають люди.
Серце повне болю
      розірветься в грудях.

Не рубай, черемху!
      Я так хочу жити!
Над тобою, Ладо,
      сонечком яріти.
«Не руба-а-ай!» – кричу я.
      Та не чуєш крику.
Зойкнула черемха…
      вкоротив їй віку.

Зі збірки-волхвеми «ГРІМ» (2006).

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.