Диптих
I.
П’ю цвіт, як сніг.
Вітри і день холодний.
Іди, цілуй, як лід, сю Бабу кам’яну.
Зболіле серце вже тобі не розімкнуть.
Тобі далека і чужа сьогодні?
Ці вірші-продихи… залоскотали,
Немов русалки, звабили на дно?
А на поверхні –
піниться, кипить вино,
Святі вогні порозкладав Купайло!
В сльозі кричить мить щастя.
Се багаття
Нам не чуже!
Над хвилями ріки
Горять на вітрові начеплені вінки,
Сорочка дуба і лілей латаття;
Зелене тіло трав, Дощів покоси,
Зелені смутки і зелені голоси.
Вуста гарячі,
наче вина,
піднеси –
І я з Зірок зберу цілющі роси!
II.
Була тобі, тобою я щаслива.
О яворе, чому сопілки мовчазні?
Для них я сіяла у Всесвіті пісні…
Вросло в плече крило сліпе та сиве.
Дороги –
шаблі, сховані за снами.
Замало відаю, хоч відьмою зовуть.
Була весна.
Не нам, – лиш в радість солов’ю.
Так нарізно ТриСвіт буя між нами.
Заквітла вся.
Та пізній цвіт холоне.
Зігрій в долонях сонця
Жінку цю хмільну!
Топтать не хочеш Зір?
Топчи траву!
Земну!
А в небі сходить вже Сльоза…
солона.
КАРБИ
* Ідеалом людства є гармонійна людина, її гармонійний зв’язок з навколишнім Світом. А Світ, як ми знаємо, має триєдину структуру. В такій ситуації триєдиний Світ визначає і структуру людини як триєдину. Треба дати своїй свідомості можливість перебороти «комплекс двостатевості» і, врешті, осмислити, що нема майбутнього без розуміння трисутнього начала Всього у Всьому.
Зі збірки-волхвеми «ГРІМ» (2006).