Кам'яна могила

На Кам’яній Могилі

Пам’яті сина Володимира

Під Мелітополем… ми разом,
   Кам’яна Могила –
Святилище віків.
   Цивілізацій дух, колиска.
І ми до них (на дотик і на слух)
   були так близько.
О як в епосі цій
   душа в глобальності змаліла?!

В ріку Молочну вечір нас завів.
   Вбирали води.
А після купелі – у вишиванки, і до ватри.
А в небі зорі нам Боги
   посіяли, мов айстри.
Містерія вогню!
   Зійшло у серце світло Рода!

Танок вогню гарячий бачила в очах у тебе.
Величний Храм. –
   Ми в самім серці, кров’ю в пуповині,
Що з’єднує пра-пра-пра-пра…
      і нас, мій сину.
Крізь нас самі в собі перетікаємо до неба.

Горить вогонь. А сутінки густі.
   Як згустки, тіні.
Іржання, цокіт коней.
   Підіймають засплу браму.
Ввижається: і ми, з волхвами.
   Тайна в Сонця Храмі,
І чуються слова славби – старі,
      що аж сивинні.

І ти – мій син, уже як князь:
   чи Бож, чи Володимир.
О як пишаюсь я тобою!
   Ставний, меч при боці.
І сходить місяць-серп
   й нема страху у твоїм оці.
«Дружинники! Рушає-єм-м!»
   На чолі ти перед ними.

…Ось так і в Харків рушив.
   На погибель та дорога…
Мій Володимир
   у небесній раті Перуновій.
А я – земна іше.
   Тягнуся променем любові –
Ультрамарин божественно просяяв!
      Геть, тривого!

21.10.13

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *