Пам’яті сина Володимира
Під Мелітополем… ми разом,
Кам’яна Могила –
Святилище віків.
Цивілізацій дух, колиска.
І ми до них (на дотик і на слух)
були так близько.
О як в епосі цій
душа в глобальності змаліла?!
В ріку Молочну вечір нас завів.
Вбирали води.
А після купелі – у вишиванки, і до ватри.
А в небі зорі нам Боги
посіяли, мов айстри.
Містерія вогню!
Зійшло у серце світло Рода!
Танок вогню гарячий бачила в очах у тебе.
Величний Храм. –
Ми в самім серці, кров’ю в пуповині,
Що з’єднує пра-пра-пра-пра…
і нас, мій сину.
Крізь нас самі в собі перетікаємо до неба.
Горить вогонь. А сутінки густі.
Як згустки, тіні.
Іржання, цокіт коней.
Підіймають засплу браму.
Ввижається: і ми, з волхвами.
Тайна в Сонця Храмі,
І чуються слова славби – старі,
що аж сивинні.
І ти – мій син, уже як князь:
чи Бож, чи Володимир.
О як пишаюсь я тобою!
Ставний, меч при боці.
І сходить місяць-серп
й нема страху у твоїм оці.
«Дружинники! Рушає-єм-м!»
На чолі ти перед ними.
…Ось так і в Харків рушив.
На погибель та дорога…
Мій Володимир
у небесній раті Перуновій.
А я – земна іше.
Тягнуся променем любові –
Ультрамарин божественно просяяв!
Геть, тривого!
21.10.13