Дивна містична ніч

Дивна жінка

«Коли не було з нащада світу, Дажбоже!
Тоді не було Неба ні Землі, Дажбоже!
А лише було синєє море, Дажбоже!»
Колядка про сотворення Світу
*

Дивна жінка – чекає на Нього
Дивна жінка – прагне
приручити хвилі
на березі моря
її погляд щипає
тоненьку струну горизонту
*

наче волошки живі мерехтять
крильцями Неба думки
Дивної жінки
на березі моря
*

сяє простір бризками сонця
сяє
Дивна жінка
(переповнена морем
і небом
і сонцем)
*

маленька дівчинка
з берегів Малого Ромену
краплинкою течії
Сули і Дніпра
допливла
до цього Руського моря
ось чекає на Нього
*

О Дивна жінко!
Жінка чекання
в и с п і в у є
в и к о л и с у є  Його
є д и н о г о
*

голосом срібного вітру
у колисочці осіннього листя
під перестиглим сонцем
перед стомленим морем
*

перед морем
над морем
що стомлене Вічністю
осипається Сонце як сонях
*

сяйні роси на хвилях блищать
в краплях сяйва
волосся
і плечі
і руки
Дивної жінки що ловить хвилі
на березі моря
*

Жінка чекання
в Чеканні
тулить вуста пересохлі
до мушлі
*

і повниться та
звуком синьо-сумних пісень
про Дивну жінку
на березі моря
що ловить хвилі
що чекає на Нього
*

із очима тремтливих волошок
до самісінького горизонту
де Небо стікає в море
*

там Риба і Птаха
із голосом Сонця
а тепер
ще й із голосом Жінки
що чекає на Нього
на березі моря
*

Може тебе
Дивна Жінко й не стане
і моря
і мрії
цих  хвиль
навіть риб
*

лиш Птаха у Небі
надзьобає звуків волошок
для мушлі
для вітру
для Вічної пісні
із голосом ДивоЛюбові
*

Дивна ця жінка
на березі моря
тріпоче руками у Вітер
хоче приборкати Час
*

берег піщаний життя  –
піщаний годинник
стече посолонь
мов тіло медузи
назад у море
через Дніпро  і Сулу
в течію Малого Ромену
*

Дивна жінка
заллята бризками сонця
чекає на Нього

ч е к а є  н а  Н Ь О Г О

* * *

Мліла до щему від холоду хвиль,
Що лоскотали мої босі ноги.
(Хто поведе в золотий Листопад?)
Берег і я.
Море Суму.
Нікого.

Човником небо снує горизонт.
Я ж, наче галька промита віками,
Каменем білим чекання стою,
Спечена сонцем, сповита вітрами.

Берег і Вічність.
І ти – ще ніхто, –
Струмінь води із часів мезозою.
Та вже тоді, мабуть, мріяла я:
Душу свою освітити Любов’ю,

Щоб не схолонуть,
не щезнуть в дощах,
Щоб світло-словом загуснути в рунах.
Море вколисує сонце і день,
Стогне  душа на розірваних струнах.

Берег і –
( хто це?)…
Це вечора тінь.
 

 

З книги-волхвеми “Білий лебідь – лебідь Чорний”, 2005 р.

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *