Вже сьома осінь… вереском пташиним
Порушить напівсон. Самотній дім, –
І Жінка недолюблена у нім,
Покинута і зраджена Дружина.
І дивно: не ховаєшся, – очима,
Як і колись, ласкавиш рідний стан,
І поцілунок (видко!) на вустах
Пошерх… без Неї.
Сходить сизим димом.
Пересіваєш днів родинних зерна:
Ще б вкинути… та каменем рілля.
Пустив за вітром рушникову гладь,
Тернини сліз Її гойдають терни.
Смакуєш, ловиш зустрічі хвилинні:
(Яка ж тепер ріднесенька Вона!?
О проклятуща мить. Звела мана).
Які ж без Неї ночі всі пустинні…
Вона одна тепер лише кохана!
Якби!? Із рук Її, як мед, і сіль!
Сповза душа… Сам винен. Лезом біль.
Вона збира життя – як хмиз туману…
18.09.14