Слово осіні

Навіяне дощем…

Диптих

1.

В очах ловив негаснучі зірки,
І ми – мов дві струни сплелись, співучі,
На арфі Всесвіту такі тремкі.
Це ти мене оцим дощем озвучив!

Озвучив… розітнув… передощив…
Спила багряний день, як чай з дощами,
І образ суму ліг на лист вощі.
Під двері стежка приповзла плющами.

Сріблястим крепом нічка облягла.
Мій голос чув?
   Дощем я голосила, –
Віконного націлувалась скла.
… У шибку осені вростають крила…

2.

Вологими вустами дощ торка
Мої вуста.
   Лизнув щоку й на віях
Краплисто всівся.
   Ноша ця легка,
Філософічні роздуми навіє…

Минуло осеней… дощів!?.
      Твоя рука
Колись збирала ці дощі для мене, –
І я, зволожена,
   тремка,
      дзвінка,
Як образ-пісня – в рамці гобеленом…

Зі збірки «Чорнобривці на снігу» (2019).

Залиште відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *