Людмила Ромен

Як свіча у вітер

Диптих

Щоб тебе за мною так пекло,
як пече вогонь той віск!
З народного замовляння

I.

Ти від’їжджав.
   Як сніг, блідий.
      Ніякий.
З останніх сил продихував вікно.
У сум’ятті згрібав хвилини м’яко,
Між небом і землею тік вином.

Кохань і крил!
   Ти жереб взяв любити!?

Поглянув в душу, – а вогню – катма.
Злетіло серце, як свіча у вітер.
Воскову тінь спивав німий туман.

І, може, кинув ти услід, з відчаю:
– А щоб тебе за мною так пекло!..
Згораю тихо у гіркій печалі.
(Яке ж на поміч кликнути зело?)

Нам випив Час всю молодість на ріках,
І з кожним днем все далі береги.
Ми розминулися…
   давно
      й довіку.

Сповідують печалі злі сніги.

II.

Йдуть крізь Печаль віки –
   з твоїм обличчям –
Дзвенять на вітрі мерзлі рушники.
Обабіч Ве́сни і спокус освіччя,
Спливає Час, – десь шелестять піски.

А грім струною виріс в небі літа,
Пройшов крізь серце.
   Крові постання!
Сю Жінку –
   ти кохав !?
      Таїнно в світі
Кричать пісні.
   Невольниче-пісняр,
Не кинь це серце чисте й безборонне,
Поглянь! –
   ці очі в смутку і мольбі!!!
Стоїть ся Жінка-Осінь, як Мадонна,
Востаннє (?)
   посміхається тобі.

Зі збірки-волхвеми «Грім» (2006)

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *