Триптих
Хтось хижий душу заселив твою
Примарним дивом неживої казки.
Ти – поле бою…
І у тім бою
Я зазнаю смертельної поразки.
М.Руденко
I.
Медунка кликала в стежки-дороги,
Душа – ся бджілка,
квапилась збирать меди.
Я крилець вимолила у Стрибога.
Весна!
Вишневу купіль розлили сади!
Весна! Боюся серцем обманутись
І плачу, і молюсь:
– Люби!
Люби!
Люби!
Спішу на схід, спізнать зелені пута,
Цілую Сонце, пролісків цвіт голубий.
Бджолине щастя – в сад – і потонути!
І дзвоном серця бити келихи Весни,
Ласка́вицею б увірватися й заснути
На світлочолім, ярім плесі Бацманів!
II.
Весна! Яка ця купіль божевільна!
Квітують сни фіалками* у спориші.
Святкує клен з черемхою весілля,
А ми? –
Морозами побиті дві душі.
Медунка кликала в цей світ духмяний!..
Іще не квітла,
а вже – чорна бузина.
Кохати пізно вже…
і вмерти рано…
Дзвінкоголосся розливає ліс-дзвонар.
Дзвінкоголоссям
р о з р и в а є
ліс-дзвонар!
(Кохати пізно?
Розлюбити?) –
Р а н а…
Ще лиш на квіти, –
а вже чорна бузина.
Медунка кликала до вуст духмяних.
А Ви? – не цвітом.
Ви лиш інеєм душі.
Зимові гості на чужім весіллі.
Не наші сни…
І ці фіалки в спориші.
Весна!
…А в серці тихе божевілля.
III.
О серце!
Чорна кров – кипить терново,
На лезі днів –
чужа кохана, –
не жона.
Світ полином прикриє душу слова…
Чотирилико так спечалилась весна.
Медунка кликала.
Цвіла любов’ю,
Та душу спопелив хтось
словом неживим.
І ця любов нам стала полем бою,
Закрили Сонце роси чорної трави.
Зрива мій крик з твого обличчя маску.
(Чому живу
під знаком страчених надій?).
Зазнала знов смертельної поразки.
То хто ж
подасть мені
мовчальної води?!
Дажбоже, Отче, відболи тривоги!
Весела тризна?
Не спалімо крил святих!..
Стою на роздоріжжі.
Три дороги…
На жодній вже тебе
як щастя,
не знайти…
* Фіалка триколірна – жовто-сині квіти – символ шлюбу Вогню і Води, які вважалися родоначальниками першолюдей.