Ніч. 19.09.11
Цикл
1. Час бджоли
В час бджоли*, коли прагне усе цілувань,
Сонця променів-рук твоїх, ласки пожежі
Жде квітучий мій сад –
вабить дивом мережив.
В час бджоли
як я прагла уся цілувань!
Диким медом налиті поезій слова, –
Ти за кожним (я вірила!)
потайки стежиш.
… На мед-Спас забриніла твоя тятива –
І вогненна стріла!..
Весь мій сад у пожежі!
00.15
2. Наївне серце…
Наївне серце… Щем…
І плачу, й нарікаю.
Цей вересневий сум бентежить звідусіль.
Вже за вікном прощання тихе з літом вільх.
А я – не можу. В день вчорашній утікаю…
Кого винить?..
П’ю день – із молоком какао,
І дива жду. А може?..
Вибилася з сил.
Все розумію. Та душа – Світ хилитає…
Зігріюсь чаєм. Тепло…
Пахне дивосил.
00.47
КАРБИ
«Коли сьогодні ви зрадили самі себе, свої наміри, свої покликання і мрії, свої вміння і сутність, без чого ВИ не ВИ, то не дивуйтеся тоді, чому вас зрадять завтра. І саме ті, заради кого ви на початку зрадили себе, принесли в жертву.
Ніколи не зраджуйте себе! Любіть себе як і заповідано Творцем!» (авт.).
3. Спивав, немов росу
Теплінь ласкавих слів твоїх
і лагідність трави
Такою млістю напували
сад квітучий тіла,
І я тобі, промінчику,
пелюсточки відкрила –
Спила ласкавих слів земних
і з вуст гарячих вин. Жар-птиця пісню –
голос любощів взяла у вись,
Там краплі сонця і зірок
нам падали на крила!
В полоні вуст і слів.
Спивав, немов росу, в траві
Всю наготу тремтливу саду
спрагло й розпашіло!
01.35
4. Твої слова – то гострі списи
Коли на списах чорної трави
Вмирає сонце лицарем останнім.
Анатолій Гризун
Твої слова – то гострі списи чорної трави,
Упала серцем…
Стугонів від болю сад мій тіла…
Сухі палаючі пустелі туги я узріла
На гострім вістрі…
(Ти ж словами звабив і зловив!)
І сонце, сонце,
мов затягувало в темний вир…
Прости, душе, я плачу…
Лицарка, на мить безсила.
…Ті гострі списи…
(Та спитаю мудрості в сови):
Відкину геть їх.
Свічка саду за ніч пожовтіла…
02.05
5. Пусті сади
Не зав’язалось. Не вродило.
Геть пусті сади.
Лиш листя.
Роз’їда кору дерев все більш лишай.
Не їдемо.
Лиш голуби пасуться в споришах.
Не уродило. Чудо, знак.
Пусті сади.
Ні нас… ні яблук.
Крапка…
Скоро осінь, холоди.
Прощаю все.
І ти прости.
В надії снить душа…
Не шепочи листочку кожнім слів:
«Це – назавжди!».
Бо листю що? – завруниться.
А доля?
Не лишай…
02.45
6. Журюсь… Звикаю…
На простирадлах ночі
не зі мною вже. Звикаєш.
Я терпну вся. Безсоння.
Не вина подав – розсіл…
Сльозами зорі вмию.
Місяць срібних пісні хвиль
На обрус ночі – хлюп, все хлюп…
Сама… Журюсь… Звикаю.
Провина – магми жар.
Молю, спини свій лет Ікара…
Гаряче серце студить
вранці листячком підбіл.
Вологі простирадла ночі висушу…
Звикаю.
Душевний біль – не лід, не тане,
хоч розсипав сіль…
03.40
КАРБИ
«Що таке сім’я? Люди, яким ти потрібен. В радості й горі, в дрібницях, вони приходять в потрібну хвилину і залишаються з тобою, незважаючи ні на що» (Сара Дессен).
7. Наповнюй любов’ю!
Чоловікам
Наділив Бог усім даром світла любові.
Поки ти Чоло-Вік, а не просто мужчина,
Бережи, опікай своїх рідних, родину.
Лише в ній ти пізнаєш таїни любові
І народження сина, він схожий з тобою.
Віття правнуків Сонце обіймуть Вкраїни.
Тож наповнюй усе, що є рідним, любов’ю,
Бо ти є – (муж – чи ні!?),
а не тільки муж-чина!
04.30
КАРБИ
МуЖ-чина – мужність, мужньо діяти, чинити. Мужчина вчиняє, творить Жінку! Наповнює її вірою в свою мужність, дає відчуття захищеності і впевненості.
Жінка – сповнює чоловіка духовною животворящою життєвою силою.
МуЖ – Жона, перетікають одне в одного.
8. Цілую дощі…
Цілую дощів вересневих вологе волосся,
Горну, обіймаю жмутки –
витікає між пальці.
В них досвід галактик і світу
з ер неандертальців.
Цілую дощі. А вони – моє стигле волосся.
Та в серці – пекуче вогнИще.
Очам моїм росно.
Гроза вкарбувала в свідомість
(надовго?) – «коханці!».
Цілую дощі…
Вереск віршів –
громадяться в стоси,
Листаю свій біль…
Обпікаю і душу, і пальці…
05.35
9. Я живу і красиво, й велично!
Кожну мить я живу
і красиво, й велично,
Хоч шкребе у душі туги зляканий звір.
Скільки різних світів я пізнала, повір!
Всі без тебе сумні.
Та красиві й величні.
Закодовані знаки – первісне наріччя,
Рідні тропи спалахують розсипом зір.
Кожну мить спомин літа –
ще теплий й суничний,
Хоч і плаче в мені словом зраненим вірш…
06.23
19.09.11
* Бджола в давніх українців – емблема кохання, що поєднувала в собі, за повір’ям, «солод меду й гіркоту жала».