4 листопада минає 10 років, як пішов з життя самобутній художник САМОХІН МИКОЛА, уродженець с. Перекопівка Роменського району.
* * *
Миколі Самохіну присвячується
Під снігом білим барви-колорити,
Тобі від Бога дана ця краса,
І серце мріло: край, стежки, роса!
Любов в полотна прагло перелити.
Ввібрав червоний колір від калини,
А жовтий – промінь сонця, цвіт кульбаб,
Перев’язала стрічка голуба
Сули і неба рідної Вкраїни.
Дух Перекопівки і ромен-зілля,
Пісень, кобзарських дум, звитяг заграв.
Величний Ромен-град в красі постав
В твоїх картинах. В них черпаєм силу.
Твій пензель підмальовував лик Світу.
Твій усміх, твої очі завжди в нім!
Роздарював себе, як листя, дні
Ці листопадні…
Відлетів з вуст вітром…
Відмалював. Зашерхли фарби… Вирій… Синьо.
Миколо Сам-Ох-іній… іній… іній… Іній…
Розлився фарбами веселки над Сулою…
Заприязнитися з Миколою Самохіним мені пощастило давненько. Пересікалися на творчих заходах в Ромні у бібліотеках, музею, при створенні літературного музею Роменщини у ВПУ №14, пару раз на святі Калнишевського в Пустовійтівці. Чула багато хорошого і щирого про нього як про людину самовіддану своїй справі, безвідмовну і жертовну, покликану служити своїм даром творити людям і рідному краєві.
Якось проводжаючи мене (бо була осінь і пізня година) після заходу в міській бібліотеці (не пригадаю зараз саме до чого було приурочене творче зібрання) ми з ним довго розмовляли про творчість, про пошуки і задуми, про життя… І повідав мені тоді про свою трагічну долю, коли втратив і дружину і сина. Як це пережити?.. А він – жив і творив! Він знайшов у собі сили радіти життю і радувати інших! Цінувати життя і кожну людину, послану йому сьогоденно. Та щира сповідь і відвертість запала в душу вогником захоплення і віри в життя, бо і сама потребувала такої віри, такого прикладу, бо перебувала довгі роки на групі інвалідности…
Микола Петрович оформив чудовий великий за розміром плакат «Лебедині крила Людмили Ромен» до моєї презентації збірки «Білий лебідь – лебідь Чорний» в районній бібліотеці 2006. Це було приємно і красиво. Людина щедро захотіла порадувати, оздобити свято!
Потім була неочікувана зустріч на кладовищі в Перекопівці 2007 року. (Я приїздила в Ромни презентувати чергову збірку «Грім»). Опісля попросила А. Сидоренка звозити мене на машині в село, де похована моя бабуся по мамі, і де я не була десятки років. І ось ми на кладовищі, ходжу шукаю могилку бабусі, пробираюся крізь височенькі зарослі трави і цвинтарних квітів. Розрослося, поширшало і побільшало, відвоювало частину вигону. І тут зовсім майже поруч купка людей стояла біля могили, поминала. Це була родина Самохіних. Так познайомилась з дружиною Шурою і дізналась, що художник з Перекопівки. Ще і це нас зріднило, перев’язала невидима ниточка спільності коріння свого.
Багато вистраждав Микола Самохін. Вистояв. Радів. Жив… Дні долі непередбачувані. Страшна невиліковна хвороба. Він лежить в онкодиспансері. Приходжу до нього провідую. Намагаюсь підтримати його радісний, оптимістичний тон, а він саме таким і був. Однак усміхнений, сповнений жаги писати картини, щось планувати. Мені самій тоді було страшнувато від цього місця. І дивувалась в чергове, що людина живе в радість, нема і тіні розпачу, безнадії. Заговорила про свої плани (не про хвороби ж говорити!), ми ж творчі люди, що є задум видати цікаву новаторську оригінальну річ – вінок ронделів, присвячений рідним Ромнам. Микола Самохін сам прохопився, зацікавився: «А давай я її оформлю!» Несподівано було це чути. Я ще намагалась якось його налаштувати, що мов треба зараз більше тиші і відпочинку, не завантажувати себе, думати про одужання. А він – ні і ні. Неси тексти. Принесла. І почалось! В кольорі, майже на кожен вірш, (так його зацікавило). Обговорювали деталі, одяг епохи, підказувала задум сюжету. Пару картинок перемалював. Два варіанти обкладинок зробив. Це було літо, тепло. То ми спілкувались в тіні на лавочці у дворику лікарні. І так сприймалося ніби ми в санаторії, а не… Просив принести картонок, хоч і з коробок. А дивно, що фарби і пензлі в нього були із собою. Він так і планував, що однак буде писати картинки. І він писав: і медсестрам, і лікарям, і мені. Приходжу в черговий раз за остаточними малюнками, а він мені – ромашки на картонці з ящика…
Пізніше в Ромні вже подарував екслібриси портретів Ключини, Дудки, Шкурата. І мої портрети – до 20 штук, наклеєних на картонці, з підписом позаду. Подарував картину «Бузок». І знаю, що і иншим він роздарював, поспішав, прагнув побільше себе роздати по частинці. По-філософські знав, що житиме в цих дарунках, продовжиться його голос душі і погляд крізь пейзажі, які бережуть його доторки руки, тепло усмішки і очей!..
Малював, малював, малював. До останнього усвідомленого погляду, руху і подиху. Ще приїздила його провідувала майже за тиждень до відходу у засвіти. То пригадував хто, то провалювався, марив…
Біля батьківської хати зажурилася калина… Листопадним гарячим листочком відлетів. Упав краплинками дощу на рідну землю. Розлився фарбами веселки над Сулою…
Людмила Ромен