4 листопада минає 10 років, як пішов з життя самобутній художник САМОХІН МИКОЛА, уродженець с. Перекопівка Роменського району.
Спогади
Познайомитися з Миколою Самохіним мені пощастило на почату 90-х років. Пересікалися на творчих заходах у Ромні: у бібліотеках, краєзнавчому музеї, на святкових заходах «Калнишевої ради» у Пустовійтівці, при створенні літературного музею Роменщини у ВПУ №14. Хоча й до цього чула багато хорошого і щирого про нього як про людину віддану своїй справі, безвідмовну і жертовну, покликану служити творчим даром людям і рідному краєві.
Микола Петрович був просвітянином – активним, щирим і справжнім, людиною з українським серцем! Його велика любов до рідного краю, древнього Ромна і Роменщини, людей-краян оспівана ним у його полотнах!Самобутній, талановитий художник, наділений особливим світосприйняттям. Відданий, працьовитий до саможертовности, скромний, ініціативний завжди був у вирі мистецько-художніх подій, культурних заходів і справ Роменщини!
Якось, проводжаючи мене (була осінь і пізня година) після заходу в міській бібліотеці (не пригадую зараз, чому було приурочене творче зібрання), коли довго розмовляли про творчість, про пошуки і задуми, про життя, повідав мені Микола про свою трагічну долю, коли втратив і дружину, і сина. Як це пережити?.. А він – жив і творив! Він знайшов у собі сили радіти життю і радувати інших! Цінувати життя і кожну людину, послану йому в сьогодення. Та щира сповідь і відвертість запала в душу вогником захоплення і віри в життя, бо і сама потребувала такої віри, такого прикладу, перебувала довгі роки на групі інвалідності… бо життя теж складалось трагічно: із втратами, глибокими ранами розчарування…
Пізніше Микола Петрович оформив чудовий, великий за розміром плакат «Лебедині крила Людмили Ромен» до моєї презентації збірки «Білий лебідь – лебідь Чорний» у районній бібліотеці 2006 року. Це було приємно і красиво. Людина щедро захотіла порадувати, оздобити свято!
Несподіваною була зустріч на кладовищі в Перекопівці 2007 року. Я приїздила в Ромни презентувати чергову збірку «Грім». Опісля попросила знайомого звозити мене на власному авто в село, де похована моя бабуся по мамі, і де я не була з десяток років, бо і мами не стало у 1992… І ось ми на кладовищі, ходжу, шукаю могилку бабусі, пробираюся між могилками крізь височенькі зарослі трави і цвинтарних самосійних квітів. Розрослося, поширшало і побільшало, відвоювало частину вигону кладовище. І тут бачу майже зовсім поруч – купка людей стоїть біля могилок, поминає. Це була родина Самохіних. Так познайомилась із теперішньою дружиною Шурою і дізналась, що художник родом із Перекопівки.
Кладовище знаходиться на вигоні за 100 метрів від бабусиної оселі, і цей куток села називається Хмелівка. А за ним зразу – куток П’ятихатки – мікрорайон, що складався з п’яти хат, де народився і зростав пан Микола. Рай та й годі! Грибів у лісі, дикої малини! Птаства, зела цілющого! Луги із запашною травою, чисті потічки-притоки Сули, піщані стежки, заплетені споришами… Тини і острівці бузку на кожному подвір’ї, пізніше соняшники наливались насінням і горобцями… Як згадаю, заплющу очі – тепло мерехтить ясою. Хоч дуже рідко мене привозили до бабусі, але ті дні маленькій дівчинці запали у пам’ять явою казки, так і відчуваю ті запахи, особливо хвої, якою бабуся топила піч, зіллям вистеляла глиняну долівку… Між нашими кутками була невеличка смуга соснового пахучого лісу… Ще і це нас зблизило, пов’язала невидима ниточка спільності коріння свого…
Багато вистраждав художник Самохін. Вистояв. Радів. Жив… Відбиток його душевного стану знаходимо у ряді картин. Зцілювався краєвидами, пейзажами рідного Посульського краю. Із неймовірною любов’ю оспівував дороге серцю місто на берегах Сули, Роменки, у чиїх хвилях плескалося сонце, біле латаття гріло душу і захоплювало своєю красою. Саме картину з білим лататтям, яку назвав «Наречені» подарував мені в один із приїздів. А ще маю від нього картину «Свіжий вітер»…
Стежки долі і тривалість життя непередбачувані. Страшна невиліковна хвороба. Він лежить в обласному онкодиспансері. Приходжу до нього, провідую. Намагаюсь підтримати радісний, оптимістичний тон пана Миколи (а він саме таким був). Усміхнений, ледь вловимий сум у блакитних очах та сповнений творчої енергії, жаги писати картини, планує втілити задуми, ділиться ними. Мені тоді було якось не комфортно, гнітючі думки роїлись у голові від його місця перебування. Дивувалась учергове, що завжди зустрічав з усмішкою, із радістю. У нього не було і тіні розпачу, безнадії. Такий скромний, ранимий, щирий. Переймався і цікавився мистецьким життя обласного центру, спільними знайомими… Заговорила і я про свої плани (не про хвороби ж говорити творчим людям!), що є задум видати цікаву, новаторську оригінальну річ – коло ронделів, присвячене рідному Ромену. Микола Петрович зацікавився, прохопився: «А давай я її оформлю!» Несподівано було це чути. Я ще намагалась якось його відговорити, налаштувати, що йому треба зараз більше тиші і відпочинку, не завантажувати себе, думати про одужання. А він – ні і ні. Неси тексти. Принесла. І почалось! У кольорі, майже на кожен вірш малюнок (так його захопив сюжет і зміст ронделів). Обговорювали деталі, одяг епохи, підказувала задум твору. Пару картинок на мої зауваження перемалював. Два варіанти обкладинок зробив. Це було літо 2009 року, тепло. Ми спілкувались у тіні каштанів на лавочці у дворику лікарні. Відчуття було таке, ніби ми в санаторії, а не…
Увесь вільний час від процедур заповнював малюванням. Просив принести картонок, хоч і з продуктових коробок. Принесла. Дивно, що фарби і пензлі в нього були із собою! Він так і планував, не уявляв себе без палітри, фарб і пензлів жодного дня! За любих обставин, хоч і в лікарні – однак буде писати, творчо працювати. Ніби поспішав жити, ніби відчував, що не встигне… І Микола Петрович писав: і медсестрам, і лікарям, і мені. Приходжу в черговий раз за остаточним варіантом ілюстрацій, а він подає – ромашки намальовані на картонці від ящика…
Потім уже в Ромні подарував екслібриси портретів Ключини, Дудки, Шкурата, Калнишевського. І мої портрети – до 20 штук, наклеєних на картонках, з інскриптами на звороті. Подарував картину «Бузок». Знаю, що й іншим він дарував, поспішав, прагнув побільше «себе» роздати по частинках. По-філософськи знав, що житиме в цих дарунках, продовжиться його голос душі і погляд крізь пейзажі, які бережуть його доторки рук, тепло усмішки й очей!..
Малював, малював, малював. До останнього усвідомленого погляду, руху і подиху. Ще приїздила, його провідувала майже за тиждень до відходу у засвіти. То пригадував, хто прийшов, то провалювався, марив… Дружина Олександра зі сльозами на очах терпеливо пояснювала, гладила його руку… Ми розуміли, що залишилося декілька днів…
На 67-му році життя, 4 листопада 2009 року перестало битися серце красивої душею людини…
Біля батьківської хати зажурилася калина…
Листопадним гарячим листоч-ком відлетів. Упав краплин-ками дощу на рідну землю.
Розлився фарбами веселки над Сулою…
Людмила РОМЕН
Зі збірки “З пракореня калини”.