Прощання на пероні. Кай Карпентер

Прощання на пероні…

Уривок зі збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний»

27

Ні обіймів,
   ні сліз,
      ні освідчень…
Це прощання?
      Так дихає смерть.
Стугонить на пероні мій відчай. –
Я ж тобою наповнена вщерть!

Зацілуй!
   Хай цілунком ми станем!
Так не кидай
   у розпач
      на дно…
У купе наш самотній вже ранок
Допиває у пляшці вино.

Се хвилини прощання?
      Це – розстріл,
Сльози-кулі застрягли в душі.
Погляд твій,
   наче скальпеля розтин,
Чи себе,
   чи мене.
      Хоч пиши…
Знов мрячить.
   Скроні (чую!) сивіють…
Кам’янію в печалі від мук.
Проводжає туманами Київ
У незміряні далі розлук.

28

Ранок.
  Холодний перон під ногами.
Не відпускай!
    Марить будеш ночами.
Я ж відлечу, ось –
  за мить-
    в світ –
      без тебе!
Сам в ньому згіркнеш,
    зчорнієш під небом.

Це – неприродно!
    Це – зрада коханню!
Чуєш?.. Цілуй!
    Це хвилина остання !..
Відстані.
   Час…
      Чи загояться рани?
Не відпускай!
      Все тугіше тумани.

Це неможливо!
   Упасти й розбитись?
Жевріти-жити калікою в Світі?
Раю цього вже зректися несила!
Ось тобі,
   хочеш,
      відламані крила!? –
Н е в і д п у с к а й!
   Скажи, любиш?
      Залишусь!
Сльози пекучі запалюють тишу.
Потяг вже суне
   по серцю
      крижини,
Ось мій вагон
   у пустельну країну.

Боже,
  не хочу
    й на мить
      розлучатись!
Мертво ячати?
   Стояти на чатах?
Світлом кохання наповнена вчора
Кану сьогодні я каменем чорним.

Н е в і д п у с к а й,
   ані в сни,
      ані в спомин,
Найгарячіший останній мій Промінь!
Серце щемить…
   Повне холодом ртуті.
Стукає в скронях:
   як бути-минути?

Ладо,
   лечу в твої очі гарячі,
Повені шалу чекаю терпляче.
Н е в і д п у с к а й!
   Я так хочу любити!
…Потяг рушає.
   Ніщо не змінити.

29

Хвилина.
   Потяг рушив.
      Боже, вмерла?
(Вина хоч би.)
   Чия у цім вина?..
Кололо в серці – це розлуки свердла.
Я знову в світі мороку й вигнань.

Кудись везли мене.
      Вірніше тіло:
Мій тулуб,
  руки,
    ноги,
      голова.
Казали люди:
   наче свічка біла,
Болить тобі?
   А що чужі слова!?.

Кудись я їхала.
   Тряслась, мов дрова.
Холодні вікна,
  люди,
    вулиці,
      міста.
Не спромоглась сусідам й на півслова,
Мов чорний іній випалив вуста.

Гарчали гучномовці на перонах.
В очах дощі,
   мов леза протягли.
Я їхала?
   Не знаю…
      Чорна зона.
Душа без крил – на милицях,
      болить.

Душа не годна врятувати тіло
Холодне,
   ані руш –
      мов у труні.
Не злине в Світ
   на лебединих крилах,
Се Карна й Желя* полонили дні.

Мені однак.
   Ні відчуття,
      ні жаху.
Мені однак.
   Це знак: тебе нема.
Поранена,
   самотня,
      Біла Птаха.
Повзе вужем
   крізь мене вже зима.

І знаю я:
   без тебе сонце стане,
Мов згусток болю,
   на моїм вікні,
І рано ранок закривавить рана –
Конаю в муках,
   наче на війні.
Душа – вовчиця дикої печалі…
Лиш голос твій, мов квітка, в цій душі.
Коханий мій,
   я ж просто
      п о м и р а л а,
По краплі
   в и т і к а л а в ті дощі!

Як я знайшла себе?
   Даждьбог лиш віда.
Збудили дзвони мерзлих горобин.
Отямилась.
   Живу.
      Холодний Світе,
Окрадену
   оплакуєш
      один…


* Желя – давня Богиня печалі, скорботи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *