Яблуковий Спас

Яблунева мова!

Мале коло ронделів

1.

Як величаво Спас веде сади!
Душа народить Світу Диво-Слово!
Зернини слів – як роси світанкові.
Лиш ти, Дажбоже, вірний поводир!

По стежці Світла і чеснот веди
До нових мрій, надій. Душа – в обнові.
Як величаво Спас веде сади!
Душа народить Світу Диво-Слово!

Мій сад – святнебо пестить і глядить,
І таємничий яблунь тихий говір.
На листі яблук! – із дарами човен.
Я кожен день чекаю Божих див.
Як величаво Спас веде сади!

2.

Душа народить Світу Диво-Слово!
Сни вітер розколошкає садів,
І тембри налаштуються й лади,
І в Україну погляд збудить овид.

Шелесне лист – вже й радісна розмова,
Оголить душу сад – Храм володінь.
Душа народить Світу Диво-Слово!
Сни вітер розколошкає садів.

Яка ж бо ладна яблунева мова!
В ній Сонцем наливаються плоди.
Для прихистку душа – завжди сюди,
Цілющим яблуком – сади любові,
Й душа народить Світу Диво-Слово!

3.

Сни вітер розколошкає садів.
І Діва-яблуня умиється росою,
Як я – ще теплим,
   рідним спомином – тобою.
Твої прочитую в стежках сліди.

Срібляться. Місяць цілу ніч ходив,
І заглядали під стеблинку кожну сови.
Сни вітер розколошкав вже садів.
І Діва-яблуня умилася росою.

І Сонце бризнуло мереживом прядінь!
Задзумкотів мій день сріблястою осою.
Душа озвалася звучанням саду строю.
Збігає час секундами годин.
Сни вітер розколошкав вже садів.

4.

І Діва-яблуня умилася росою,
І молиться на Схід, до Сонця – сходить,
Й молитву-слово нам несе як оду.
Заслухаєшся мелодійністю й красою!

В любистках любо. Й ти – мій звук гобою.
І молодість й краса вітрам на подив.
І Діва-яблуня умилася росою,
І молиться на Схід, до Сонця – сходить.

Скрипковий тембр мелодій над травою
Від ранку віртуоз-цвіркун в садку виводить.
Стою, милуюся я соняшником гордим,
Повзе пирій під голою п’ятою.
А Діва-яблуня вмивається росою.

5.

І молиться на Схід, до Сонця – сходить,
Душа – як подих Господа, неопалима!..
Краса світанку! Боже, серцю невтолиме
Хлюпнуло світло!
   Ллється із високих сходів.

Навшпиньках тягнуться
   назустріч перші сходи,
І соняшник вже мріє про зернятка-рими.
І молиться на Схід, до Сонця – сходить,
Душа – як подих Господа, неопалима!..

Від Тебе Світ постав – птахи, ліси, народи,
Бо всі СЛОВА, мій Боже,
   всі – були Твоїми!
Навчи й мене слів
   відшукать животворимих.
Душа пізна Любові суть, Твою природу,
Й помолиться на Схід, де Сонце сходить!

6.

Душа – як подих Господа, неопалима!..
Поплачу й стрепенусь.
   Не похилюсь додолу.
Хай у тартар летить все перекотиполем.
Перебула найтяжчі дні… Холодні зими.

Життя – як сцена… ролі і громи, і грими…
Та посаджу знов сад.
   Знов виплекаю долю.
Душа – як подих Господа, неопалима!..
Поплачу й стрепенусь.
   Не похилюсь додолу.

Я маю Сонце, небо! Час збіжить нестримно.
Сміються яблука: Ренет, Шафран і Голден,
На блюдці дня ворожать, котяться по колу,
По буквицях складаю запізнілі рими.
Душа – як подих Господа, неопалима!..

7.

Поплачу й стрепенусь.
   Не похилюсь додолу.
Як величаво Спас веде сади!
І на вустах слова – (зцілуй!) меди,
Зіп’єш Вкраїни неба
   й Сонця світлий голос.

Вітри огранюють житам, пшеницям колос,
Міцніють гордо вуса молоді.
Поплачу й стрепенусь.
   Не похилюсь додолу.
Як величаво Спас веде сади!

І маковійчики, і яблука в подолі.
Святково серцю – рими і склади,
Щедротам Господа умій радіть!
Прийми з добром цей день,
   що сад мені намолить.
Поплачу й стрепенусь.
      Не похилюсь додолу.

06.10.20
Зі збірки ронделів «Живиця» (2021).

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *