Пракорінь калини

З пракореня калини

Коло ронделів

Моєму древньому місту Ромен присвячується

1.

І мертва,
і жива,
і… ще ненарожде́нна
Душа – як магма, на гаряче слово закипа,
Щоб злоязике плем’я
не могло меча приспать.
В журбі і радості завжди вуста вогненні.

О доле-доленько!
Безславна і нужденна…
Чом вічність волі для народу –
завше мить сліпа?
І мертва,
і жива,
і… ще ненарожде́нна
Душа – як магма, на гаряче слово закипа.

Крізь плин віків я во плоті Твого імення,
У нетутешній тиші сонцеликого стовпа

Знов підійму.
Хай крізь серця нам
Сонце проступа!

В крижовий Світобезмір
я співатиму натхненно:
І мертва,
і жива,
і… ще ненарожде́нна!

2.

Душа – як магма, на гаряче слово закипа
У тій землі,
де вісь – пракоренем калини,
І домоткане полотно річок в долині,
Де ще не знать ні Бога,
ані ката, ні раба.
Лиш задум тварі*.
Дух святий витає у степах,
Де над Сулою – РАЙдуга сія первинна,
Душа – як магма, на гаряче слово закипа
У тій землі,
де вісь – пракоренем калини.

Де в сяєві зірок
глядить пра-Дідуха-снопа
Творець, хто Батьком став
Дажбожій всій родині.
На Рай-землі намислив – бути Україні!
І браму неба відчинив: і д і т ь!
Н о в а д о б а!
Душа – як магма, на гаряче слово закипа.

3.

У тій землі,
де вісь – пракоренем калини,
Зі жмені глини й сонця
серце зліплено мені.
О Великодній вік!
Час воскресіння яроднів!
Заджерелилися до вуст праслів глибини!

Постала з крові й плоті.
Я – тепер л ю д и н а!
Сочасна із Творцем,
нерозділама вічно з ним.
У тій землі,
де вісь – пракоренем калини,
Зі жмені глини й сонця
серце зліплено мені.

Із крижма розпов’юсь
онуками трисинно.
О мій Дажбоже!
Вповні духом вічної Весни,
Благословенням світлим
Ти мене не омини!
Медовосвічно возгорюся неодмінно
У тій землі, де вісь – пракоренем калини.

4.

Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені.
І ти, і я,
і жайвір в небі –
всі ми – УКРАЇНЦІ!
Бунтує глас віків Ромену геном у кровинці,
Де кобзарі нам душу рвуть…
Порубані пісні.

У пам’яті моїй щомить викрешують вогні.
Слова – квітують ласкою, любов’ю.
Чорнобривці…
Зі жмені глини й сонця
серце зліплено мені.
І ти, і я,
і жайвір в небі –
всі ми – УКРАЇНЦІ!

Люблю сей край пшениць
і неба вир голубизни,
І білий усміх ромен-зілля –
Світу лик в росинці.
Щоденно дякую Тобі
як Матері і Жінці,
О земле над Роменом – се коріння дідизни!
Зі жмені глини й сонця
серце зліплено мені.

5.

І ти, і я,
і жайвір в небі –
всі ми – УКРАЇНЦІ!
Душа дзвінка у шаблях пружного зела,
І Слово – дух живий, вогонь – а не зола,
Спізнала мудрість цю святу
з Тобою наодинці.

Тяжкі часи були: і лихоліття, і ординці…
Козацький степ колише туга-ковила.
І ти, і я,
і жайвір в небі –
всі ми УКРАЇНЦІ!
Душа дзвінка у шаблях пружного зела.

Сади й Світи –
готові вибухнути у зернинці,
І гімн життю кодує блискавиць стріла,
Щоб, земле рідна, ти ізнов розповилась.
Прапил століть несу під нігтями,
аж на мізинцях.
І ти, і я,
і жайвір в небі –
всі ми – УКРАЇНЦІ!

6.

Душа дзвінка у шаблях пружного зела
Рудою закипала в час злий оборони.
Вітри Стрибожі –
ці нестрими на припоні,
Сонцями крешуть,
щоб розвіялась імла.

Плюскоче в серці сонцехвилею Сула,
В кривому танці ВЕРби розмикають лоно.
Душа дзвінка у шаблях пружного зела
Рудою закипала в час злий оборони.

Всім зайдам не дістать високого чола!
Незримо неба на сторожі тьма** комонних.
Про славний чин звитяжців
пам’ять не схолоне:
За горизонти слави мужньо провела
Душа дзвінка у шаблях пружного зела.

7.

Рудою закипала в час злий оборони,
На олтарі святила нам тверді Слова й ножі,
Сталила нерви, кров,
серця на сонячній межі.
О бійся, вороже!
Ми – дужі, незборонні!

У нас блищать мечі!
На диби зірвуться враз коні!
Визвольний дух Трясила й Хмеля
рветься нуртом жил.
Рудою закипала в час злий оборони,
На олтарі святила нам тверді Слова й ножі.

Вітрильник соняхів пливе,
немов во врем’я оне,
В храм Сонця,
до іще незгасних вогнищ-ворожінь.
Цей день,
що поле,
хочу житнім колоском прожить.
Тужавіє в калині блискавиці гроно.
Рудою закипала в час злий оборони.

8.

На олтарі святила нам тверді Слова й ножі,
У Ріднім Краї долю кращу я утверджу!
Для приспаних, окрадених рабів
рядки мережу.
І Слово рідне
я не кину пестощам іржі.

Був холод, голод.
Не здали ми рідні рубежі.
Не до рабів –
до сильних духом я належу.
На олтарі святила нам тверді Слова й ножі,
Я долю в Ріднім Краї кращую утверджу!

Глузують з нас. (А ми?..)
Скрізь хижі люстра міражів.
Холодною сльозою
Ти гасила крик пожежі.
З тобою поруч я була на стінах вежі,
Як дерлись в місто орди осоружні і чужі.
На олтарі святила нам тверді Слова й ножі.

9.

У Ріднім Краї долю кращу я утверджу!
Прошкують з Вирію до нас
л е л е к и і В о л х в и.
Ждете, раби, прощень
і раю в каятті провин?
Та ми ж –
по духу і по плоті – з вами протилежні!

Відсиділися в час змагань
у тиші прибережній?!
Це ж не по вас бурхливість вод!
Ви – нижчі від трави!
У Ріднім Краї долю кращу я утверджу!
Прошкують з Вирію до нас
л е л е к и і В о л х в и.

Душа проміниться,
вдягає сонячні одежі,
Клич змагу за свободу –
нам Шевченка Заповіт:
«Любіть її, Україну убогу, так любіть!..» –
І вишле засвіт гордо
Слова рідного кортежі.
У Ріднім Краї долю кращу я утверджу!

10.

Прошкують з Вирію до нас
лелеки і Волхви –
Із манускриптів
сходить промінь Сонцебога,
Їх переможний клекіт
розбудив дороги.
Дажбожі внуки – ще живі,
живі,
живі!!!

У Диво-Колі Сварги Сонця передзвін,
І пропливають хмарами Богів корогви.
Прошкують з Вирію до нас
лелеки і Волхви –
Із манускриптів
сходить промінь Сонцебога.

Перуне, Вітре, вкреште грізних блискавиць,
Збудіть хиренну волю!
Дніпре, рви пороги!
Із ворогом – на прю лиш.
Не вдамось до торгу.
О Рідна Віро! – голос предків з верховіть.
Прошкують з Вирію до нас
л е л е к и і В о л х в и!

11.

Із манускриптів
сходить промінь Сонцебога.
Це серце,
втомлене від довгої зими,
Ромене мій,
вогнем любові перейми!
Як вибухне душа від благості і боргу!?.

Кобзарських дум сліпих
стоїть у лоні стогін.
Торбани й кобзи…
Кобзарі лягли кістьми.
Із манускриптів
сходить промінь Сонцебога,
Це серце,
втомлене від довгої зими.

Снопи снігів ще вчора крижані та строгі
Під Великоднім Сонцем
скресли, мов дими.
На рушнику у хаті – писанки і МИ,
На покуті – молитва мамина й тривога…
Із манускриптів
сходить промінь Сонцебога.

12.

Це серце,
втомлене від довгої зими,
Вертаю Вірою Тобі –
не пустословом,
В душі зведу
величний Храм Світо-Любові.
Де б не була – я пригортатиму крильми.

На всі Майдани нагромадила громи!
Рішуче йду із дум Тарасових стомово!
Це серце, втомлене від довгої зими,
Вертає Вірою тобі – не пустословом.

Жовто-блакитну тишу літа бавить цмин,
І ти, Ромене,
як пелюстка плоті Слова.
Яріють сонця струни,
аж дзвенять діброви!
Візьми,
мов пісню,
соловеєчку, візьми,
Це серце,
втомлене від довгої зими.

13.

Вертаю Вірою тобі – не пустословом,
На всі прийдешні покоління і віки.
Дух Калниша!
О, де ж ви, славні козаки? –
Розбратані.
Ідеї ваші – паперові.

Тугі слова гострю, мов стріли Перунові.
Не зітруть жорна пам’яті біль Соловків.
Вертаю Вірою тобі – не пустословом,
На всі прийдешні покоління і віки!

І часом, знаю,
покручі плетуть обмови.
Щодень – як на війні,
дається нам взнаки.
Та не підкупить дух мій дзенькіт срібняків!
На всі життя
настачу блискавиць Любові.
Вертаю Вірою тобі –
не пустословом!

14.

На всі прийдешні покоління і віки
І мертва,
і жива,
і… ще ненарожде́нна,
Безгрішна і гріховна.
І уже спасенна
Твоїм благоговійним доторком руки!

Лиш на любов цвітуть роменами роки.
І Сонця німб над Україною – знамення.
На всі прийдешні покоління і віки
І мертва,
і жива,
і… ще ненарожденна.

Стоять на варті нам Тарасові думки –
Болюче батьківське пророче одкровення,
Вкраїни-матері святе благословення.
Вогненним Словом загартую ці рядки
На всі прийдешні покоління і віки!


* Твар – будь-яка істота, живе створіння.

** Тьма – у давньоруському рахунку – десять тисяч.

 

17.03.06

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *