Кленового листя! – ну, просто, аншлаг!
Аж СОНЕЧКА хрускіт ляга. Йду назустріч.
Це Бабине Літо – тепла напряла,
Несе як праматір щось в вузлику хустки.
Дивуємось, ЗА́ГАДКА: скільки тих фарб
Взяла осінь з міфу Сотворення Світу?!.
Ведмедиця котить возами нам скарб,
Й тумани пре зранку у глечику вітер…
Я – ЖІНКА! Я осінь життя п’ю до дна,
Цю зустріч з тобою назву тихо – раєм:
Нам винами – ґрона, і днина – хмільна.
Кленовими пальцями дощик сукає
Ця осінь. – Ясна, золота пектораль –
Триєдність світів, ТАЙНА й мудрість первинна.
І клен – наче Ліст, мелодійну печаль
Пасажами світла ллє нам на стежини.
В красі несподіваній день-вернісаж:
Мов КАЗКА – вдягли горобини коралі
Гарячі, каштан молодий, наче паж –
Дрібненькі плоди їм підносить в емалі,
Сувоями листя обклалась ЗЕМЛЯ,
І сад моє серце, мов ябко, колише…
З вій літо летить за крилом журавля,
Прописує осінь себе в мої вірші…