Людмила Ромен-Ромни

Наодинці з поетом

Біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Ромні

Не день, не ніч, Тарасе…
      Богом даний.
Сидиш в задумі… Нас вартуєш ти віки.
Спивають ревність дум твоїх каштани…
Важке чоло – бо думоньки важкі.

В зажурі. Стомлений. Нема спочину?!
От-от ти встанеш.
   Випрямиш туге плече
І гнівно крикнеш:
   «Гине Україна!
Спите? – Кайдани рвіте,
   рабських діти вчень!

Раби німії… Боже, дай же їм прозріти!
О думи-думоньки… важкі. Щемить.
Невільники сліпі, Вкраїну не проспіте.
Молю, о станьте ж – українцями!

Олжа, неправда скрізь.
   О де ж ви – люде?
Мене Пророком називаєте,
Самі ж ви – лицеміри, словоблуди?!
В оновленій хатині дружно хропите.

То плюєтеся на усіх майданах,
З вас кожний лізе у поводирі.
Лукаві, брешете! – в вас лик тирана,
І між собою наче ті тхори.

У вічнім сні не сходить сонце правди,
Замулений, згорьований тече Дніпро.
Ви ж кожний – сидите у хаті «крайній», –
А гак вже близько –
   вхопить сонних за ребро.

О схаменіться, люде, схаменітесь!
В своїм, не нашім краї, волю проспите.
Збудітеся!
   Братайтесь!
      Обнімітесь!
Крізь душу сійте моє Слово Золоте!

Воздвиг Його вам на високі вежі!
Великій нації дав мудрість – «Кобзаря»,
А бачу – знову «язикову» нежить.
Вартуй, СТОРОЖО,
   вхід до Мови олтаря!

Як згине Мова – згинеш сам – народе.
Зітрешся із лиця, мо’, й не було, землі.
Ти маєш крила, орле, дужий, гордий.
Ще ж не перевелися духу ковалі!»

Урвався голос…
   гупають каштани
У скверику Шевченка в древньому Ромні.
На обрії Вкраїни світлий ранок –
Відлунює пророчим словом у мені.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *