За давніми віруваннями, Перун одного разу навесні розлускав два горішки: з одного потекла річка (дощ)…
А дощ з небес!
При сонці дощ –
бурхливе море слів, –
росте мелодій сад.
Бери,
смакуй
любистки незабуті.
Цей Світ любив мене!
Цей Світ любив!
Він вирізнив мене
від Вір,
від звіра
і від люті!
А дощ – по саме серце трав! –
бурхливе море мрій:
русалки,
риби тут,
птахи,
пелюстки,
весла в круговерті.
Вже не забути! Ні!
Вже – не забуть!
Він вистраждав в мені
цілунки ці, –
як вік, затерплі!
А дощ – краплинні гами рос,
бурхливе море днів!
Не потонути в нім!
Весло
дало життя –
Вербі початок.
На зорях – первоцвіт!
О, не топчіть!
Не рвіть його, не рвіть!
Нам знов дано –
любить!
Крилато!
А дощ – цілюща ніч –
бурхливе море снів.
Початок рук твоїх
нашелестів
прекрасну пісню Жінці.
Твій Бог створив мене!
Твій Бог створив!
Він вимісив мене
з землі
та вітру
в сонячній колисці!
Зі збірки-волхвеми «Грім» (2006)