За давніми віруваннями, Перун одного разу навесні розлускав два горішки: з одного потекла річка (дощ), а з другого горішка виривався вогонь ( блискавка); а від лущення стався ГРІМ.
Тихим сумом вітри шарудять на світанні.
Так рояльно у небі.
Пташині ключі.
Цю печаль,
ці вогні
називаю коханням,
Я лечу раювать
на твоєму плечі!
Тихо в Сумах.
Надходить по клавішах небо.
Листопадно зліта оця музика днів.
Я не хочу в тобі відживати як-небудь,
Утопити зорю у холоднім вікні.
На цім ли́сті черленім бажання загадуй.
Я – задивлена в космос очей і зірок,
Мов язичниця, хочу узріти в свічаді
Таке тепле обличчя твоє.
Тут, за крок.
На цю мрію я Долю собі запліднила.
Щасливію щавлями.
Я – ніч громова!
Я не хочу як-небудь. –
А – вповні, стосило!
Я – не лише слова!
Я – вогонь!
Я – жива!
Зі збірки-волхвеми «Грім» (2006)