сум | Людмила Ромен

Тиша. Спокій.

Тиша. Спокій. Така безтілесна. Вчора ж крила – летіли любить… Сумно листю. Стежки наші хресні, І цвяшком трепет мій у

Порадувала снігом нас зима. Як випав в листопаді, так і досі. Підсолоджу день калиновим морсом, – Як до душі цей

Зажурилась. Сни зникають. Ранок. Я – сама Зимувала і зимую… Січень навіває Заметіль на долю… Літечко, хоч не дурмань, Зеленню

Загусла тиша… Сніг на підвіконні мовчить збіліло, зимно так мовчить. Снуються вірші давні доіконні. Душа зболіла. Морозко вночі. Стаю словами.

За давніми віруваннями, Перун одного разу навесні розлускав два горішки: з одного потекла річка (дощ), а з другого горішка виривався

Одна довга ніч… пересніжена в Зиму… А ранком воскресну з Ярилом! Вхлюпну Себе в проліскових мелодій струну. Не сон –