Гончаренко Олег Миколайович

Пребудь із кожним, Любове!

Передмова до збірки «Молитва за любов» Олега ГОНЧАРЕНКА, 2013 р.

Наше знайомство з Олегом Гончаренком почалося… легко, природно, так, ніби виліпив нас з одного замісу глини Вічний Гончар. Десь збіглися в Часі Космічного Простору наші Голоси, Голоси душ, що молились одному-єдиному Богу – Слову. Я тоді не відала, що цей автор, блискучий поет звів у цьому ЧасоПросторі для таких, як сам, дивний «Храм Голосів» (збірка віршів, діалоги безсонного Заповіччя). Побачивши відгук на цю збірку на шпальтах «Літературної України», я відчула таку суголосність душ, такий темперамент, амплітуду думки, філософську широту сили слова, такий духовний космос – поєднання язичницького і християнського! – що відразу влилась і своїм голосом, долучилася до словоспіву у його Храмі. Віднайшла адресу у спілчанському довіднику, написала і ми залистувалися, обмінялися книгами. Очно зустрілися вже на з’їзді Спілки 2006 року. З того часу стали надійними друзями один для одного. Я безмежно рада, що маю такого талановитого друга!

З тих пір, одна за одною виходять його оригінальні збірки: «Собор одкровень», «Зірка Вітанія», «Напроти пам’яті», трилогія «Крилогія Вічної Гордії», фото-поетичний колаж «Мелітопольська паралель», «Катрени оголошених картин» (навіяне живописом І.Марчука).  І ось, філософ-поет, що із «скіфа», гордого і войовничого опроявився явним вічним Українцем, Мудрим Сторожем, виринув, вихлюпнувся зі свого Серця світлою, святою надзвичайно ліричною збіркою «Молитвою за Любов». Так не прогнозовано, несподівано, сміливо і не ординарно!

Переді мною рукописний варіант нової збірки любовної лірики (вибране з серця). Навіть не знаю, з чого почати, як описати те хвилювання, з яким я всотувала, вливала в себе ніжність, трепетність, пестливість, благоговійність, святість до Жінки-Матері-Коханої-Коханки-Берегині-Єдиної-Дружини-Українки! «Мадонни вкраїнської, нової Мони Лізи

Вона не «тінь священного мікадо» –
священна яв, в весільнім кімоно.
Ні, в вишуканій тозі-вишиванці!
Вона, водночас, з миром – й «серед», й «над».
Сотворена Всевишнім для овацій,
осан, хвалеб, сонетів, серенад.
Сирена, мавка, повітруля, босорканя,
дружина і коханка, і… вдова!

У текстах слово Жінка автор часто пише з великої літери, Їй молиться, яко Матері Божій, Їй сповідується, Їй, Єдиній, милій несе свою душу часом «в поразках дурних» загиблу, заблукалу, втомлену від болю «її безіменням», припадає до Її руки, «приймається» Її вустами.
Вона то «билинна диво-дівчина» чи жінка – «краса Небачена!», чи «рідниця», що рятую й  береже свій рід, «годуючи птиць заплаканих грудьми і мальви насіє в небокраї». Або:

Здається, її і Всевишній послуха:
така не замкне безнадійності круг.
I горличку сизу, і Голуба-Духа
хлібцем нагодує із рук.

Не можу утриматися, щоб не зацитувати ще один важливий і яскравий приклад, як може голос Жінки полонити до «спалаху», бо в нім присутність Божественного!

Вона співає так «Пісню пісень»,
що мов спалахують Іван, Петро, Оксень… –
усі!.. і я !.. (сирена з «Одіссеї»?).
І хрест в її руках, мов камертон крилатий.
І крилас – крила їй в окличчі стоголось.
Я бачив: посміхався їй Христос!
Там оновилась на іконі Божа Мати!

Це справді (хай пробачить мені автор) навіть не збірка поезії, а суцільна Молитва люблячого Серця Жінці, яка покликана нести ЛЮБОВ, цвісти ЛЮБОВ’Ю і бути самою ЛЮБОВ’Ю-Храмом! Молитва, якою і починає молитися поет з першої сторінки, з першого подиху, з першої думки-згадки про Неї.

Боже милостивий, Отче наш,
ти – Любов? Що ж, ловлю на слові.
Зглянься: серце заходиться (стогне аж!)…
Дай насущної нам Любові!
Там, де Двоє, скажи про Любов: «О! Є!»
Хай шаріються квітом вулиці,
хай во славу Твою і в ім’я Твоє,
їм живеться, немов цілується.

Як красиво сказано «хай… їм живеться, немов цілується»! Так промовляти може лише Душа тонкого лірика. Молитва поета перегукується з доповненнями, уточненнями, запереченнями з головною християнською молитвою «Отче Наш». Без молитви і Бога ні «до порогу», ні до праці, ні до слова, ні до Любові. Це кредо автора. Цієї Віри святої Олег ніколи не зраджував і від неї не відступався ні на крок, ні на мить! Але на відміну християнського «не введи нас у спокусу» поет благає не «рятувати від спокуси» ЛЮБИТИ, бути Коханим і Кохати! «Й за нею попливеш, мов за Водою». Задається питанням, коли ж «пребуде Царство Твоє, як на Небі так і на Землі»? І відповідає:

Дай же кожному пару його крила
(нам би в ці Небеса і… над ці!)…
Дай Їй дати Йому плід Добра і Зла,
далі хай, хоч «кислиці сняться».
І, вдягнувши у трави, Її Він зіп’є!
І вона, як та чайка, розхлюпає крик в імлі!
Отоді…

Вірші-молитви, вірші-освідчення, вірші-сподівання, вірші-прохання, вірші-ікони, вірші-мовчання, вірші болю, туги, зради («наш останній танець – як лелека, що зграю зрадив (сам – на цілу вись!)»), розчарування і вірші-воскресіння… Скільки їх? – Як думок? Як зірок? Як хвилин життя?.. Воно має тут Свій Вимір. «…прийде така, що й… Місяць у косі!». Кожен вірш, як «калатало серця» у дзвоні небесного собору, який зводить сам собі кожний. Але Собор Душі не повинен бути самотнім! Кожному визначено бути в парі.

Та хіба ж проміняєш коханням освячені ночі,
а потому й… розлуку, і довгу дорогу в снігах,
на бездушні, порожні до серця аж самого очі,
та на правду, яка не в тім серці, а десь «у ногах»?

І саме таку, благословенну Любов, від якої «не відхрещуються, не відрікаються», а стають крилатими, наче птах, дарують вогонь, «зупиняють промінь тихим словом, глибоким засмученим поглядом», до якої «прихиляються намореним колосом, праотчими чарами», яку гукають-загукують «на Свято Зустрічі пречисте», заради якої ладні «малесеньким місяцем скніти (!) для Неї із виру ставка» оспівує автор. Земна любов (тілесна, еротична) не позбавлена божественного, вона тотожна Любові, що і є Бог! Біля Жінки-богині і Чоловік-бог! Що Вів Їй може дати? Чим віддячити за Любов?

…буду серпанком ніжним, ніжним вітрів пером.
Хочеш – землі сльозою, зливи дарунком стану,
в лінії долі зблисну тихим твоїм Дніпром?
В повені зрад всесвітніх стану ковчегом, Ноєм.
У лабіринті часу – стежечкою назад.
І у тополі пальців вріжусь жадань струною –
доторком проспіваю те, що не зміг сказать.

Дійсно, чоловіки не багатослівні за своєю природою. Або часом не можуть висловитися. Або, що гірше, коли за красиві слова ховають істинні свої наміри, за які не хочуть нести відповідальності. Але вище за всю красномовність є Пісня ніжного Доторку, про яку повідав нам поет.

Не перестаю дивуватися гармонічним образам, відтінкам відчуттів, почуттів, глибинності осягання Вічного і Таїнного – Любові-Жінки-Життя! Жінка – з волі Бога дарує Життя. Як простій людині, так і Сину Божому! «Жінка, вагітна Героєм, що винищить зло..». В ній «Щось від Чураївни, щось від Роксолани». Вона «амазонка і язичниця». Вона «найсолодша вишня на зірці, що звалася – Сад». Вона:

Поезія, музика, грація, пластика
зливались в тобі, мов струмки,
мов піки падіння блакитної ластівки,
мов лінії віщі руки.
Так роси зористі блищали у павітті –
як рідні вогні кораблю!

Дозволю собі категорично не погодитись з автором про те, що «чоловіки у любові – дальтоніки». Звичайно є дальтоніки, є і духовно сліпі. Але щоб дарувати таку Любов, так Її відчувати, сяяти Нею, так знати і відати Жінку і Любов! – треба майстерно оперувати всіма кольорами Райдуги! Всіма п’ятьма органами чуттів людини – слухом, доторком, смаком, зором та нюхом. Про майстерність поета не годиться тут і говорити, бо давно довів. А от скромне «зате ж, так – чіткіші й різкіші чуття!» розбивається об таку палітру емоцій, таку високо естетичну, художньо образну систему!

Як не поставиш прізвище, ім’я чи навпаки: ім’я, прізвище Олега Гончаренка – однаково збіг літер – «О» і «О» чи «Г» і «Г». Це як альфа і омега, початок і кінець, як точка, з якої, за теорією науковців, вибухнув, зародився Світ. Чи й не ця, нарокована Богом, обставина дає потужну силу поету в кожнім вірші вибухати таким огромом власного любовного світу, який неподільний у Часі – у нім єдино минуле, сучасне і майбутнє! У Часі «початок і кінець» в Жінці, в Любові! Вони, як і будова Світу Творця, як Трійця – триєдині. В Них (бо Вони святі!) є три сутності – фізична (тілесна), душевна і духовна! Вони були до цього (до потопу «В повені зрад всесвітніх стану ковчегом, Ноєм»), є і вічно будуть!

Крізь декларування поетом себе як сповідника християнської віри повсякчас проступають (краще певно сказати нерозривне поєднання!) язичницькі народні вірування, одухотворений Світ. Ця риса теж притаманна автору від збірки до збірки.

Таке тримає Бог для обраних хіба:
уранці, ставши до роботи, Справжні Люди,
мов перепілок, вас сполохають в хлібах.

Дивовижні чари Купальської ночі! Жінка – язичниця, що пророчить, ворожить на зорях, народжує тебе на Зорях і ти стаєш Зорею. «Люба, мила тополинка» стає богинею Даною.

…побачиш, що виходить знову Дана –
богиня бистрини, глибин і вод.

Автор вигукує, що «нині дізнався, що в Україні усе неправильне, окрім жінок!» І хоч самого народила Мати-Жінка молдованка, він так зріднився з Україною, з її історією, традиціями з часів Трипільської культури.

Ні, ви не бачили ніч українську,
якщо за мавкою в ніч не ішли, –
через глибінь, і прикинувшись соняхом
чи муркотливо-мрійливим човном,
краєм-краєчечком Всесвіту сонного,
Вічності кромкою, казкою, сном.

Поет, перебуваючи в координатах християнських істин і моралі, органічно поєднує себе  і з язичницьким світоглядом, не зчувся, як стає Храмом Сонця для Коханої, що як злива

… засне на серці в тебе, в Храмі Сонця,
на троні з українських «хризантем».

Вона:

…одарить безкрай безміром дарів,
щоб світлим ликом втанути Мадонни
в ладанний, лячний витвір вівтарів,
куди її потому ж… і не пустять.
Довіриться твоїм рукам-вітрам,
і не осудить – виведе із пусти.
Вона сама собі – Подія, Вічність, Храм!

Писати про поезію, а тим паче про таку лірику, як у Олега Гончаренка, справа важка. Поезію не переказують. Її не можна переказати. Її треба відчувати кожним оголеним нервом, кожним стуком серця; вдихати і видихати, як повітря, пити і не напитись очима неба, тілом – води-роси у спеку. Ніяка «словесна одіж» не дає тієї повноти розуміння, осмислення автором священнодійства – ЛЮБОВІ! Видається мені, що марно стараюсь. Таких ліриків-поетів треба читати, осягати серцем, а не чиїмись речЕ́ннями. Це як і Любов – або Вона є, або її нема. Або віриш у Бога, або ні. Я вірю Олегу Гончаренку, вірю в Любов його ліричного героя, яко світло Храму-Душі-Сонця!

Але любов бува і з малої літери, яка може, відкинувши, «забути темники «естетик» й «етик»», спокусити принадами («Ганебно гнобить нагота твоя»), формами форми, «котрій лише показності і треба. Не радісна, нерідна і чужа,ще й не найкраща переява Єви». Автор застерігає від такої омани, зупиняє питанням «На що життя розтрачено усе?», просить «Не спокушай: од яблук – печія». Свій «плід гнилий сто літ сліпим несеш», «для тебе ця спокуса – вічний «стьоб». І у вирі шаленого «наврочного» кохання всує переможений волає:

Не спокушай! Не відаю жалю!
Хай хоч захрипнуть дзвони Єрихону!
Та все одно одну тебе люблю:
одну тебе ненавиджу гріховно.

Впасти несвідомо й свідомо у гріх – втратити мрії – «невмиримий жах!» Жінки є святі, «сонцем поціловані», «Панни Золоті», а є і гаремні, спокусливі, зрадливі. Але і перед останніми герой поета «Закоханий в розквітлії долоні… я б одним хлебком всотав би смерть, розраду і розплату!»

Я, мабуть, так і згину межи бур,
без вісти, зранений, не вийшовши із бою, –
не яничар, а вічний трубадур
розбуджений і… зраджений тобою.

Поет залишає за кожним право бути собою, бо Господь нам дарував волю вибору, право на добро і на зло, на гріх і на гру.

Ось хрест натільний зняв перед любов’ю…
Зробив своє… Вдягнувся… І пішов,
забувши на вікно перехреститись
і попрощатися з глибінню злих очей.

Помиляємось ми. Помиляється вона. Помиляється він. Ніхто і ніким не застрахований від слабкості до млосного солоду. Поет нікого не засуджує. Його ліричний герой бував і сам таким. Коли летиш, летиш… «В екстазі древнього язичницького драйву», ладен для неї на все.

… З душі для неї лико драв!
Олжу так легко, бач, «поставила на лижі»,
змінивши висхідні жадання й данні.
Тепер безчасся очі тобі лиже:
ти всі отрути світу вихлебтав, мигдальні.

Але ж Любов не терпить гріха-зради, олжі, кривди. Оступився, згрішив – молись, проси прощення, вертай собі себе, перемагай!

Не замолити перед мрією гріхи…
Гріхи тавром лишаться й для нащадків,
як генетичні, вроджені страхи.

Але Вона і всепрощаюча: злітай від любові до Любові!

І тільки їй прощу (прощаю!) все я,
щоб разом «в осад випасти» в піски
в змілілій дельті осені моєї –
в кінці кінців набридлої ріки.

Такими ж густими мазками, гостро болючими  (і не чорно-білими!) лягають на Материк душі болі, страждання («Як відьма, з тилу хлюпнула щебінь слів своїх»), печалі, втрати, розчарування. Коли розлучаються двоє:

Гаряче скло розп’ято на хрестах
віконних рам, що од негод зчорнились.
В кутасту тінь брудних парканних вилиць
сховався волохатий хижий Страх.

Але ж ти той, що «творив Орант і Берегинь», що мав відчуття Вічності і Вірності, що не мав «спокою», «упокою», «спочинку»?! Ти той, що чекаєш на

…віщий Неба знак,
поки десь вас лишилось, Українок
які ще можуть сумувати сяйно так.

Великий яскравий ряд синонімів, епітетів, означень, порівнянь залишаю для досліджень літературознавцям. Наведу лише декілька: «І синій шум», «І шибка за прозорістю вже плаче», «Втають, мов бусли в обрій, роки плинно», «мов нерестова риба, заб’ється вись, народжуючи ранок...», «хлюпоче простір на вітрах», «у тополі пальців вріжусь жадань струною», «обсипаються скалками люстра», «шибки ніч імлиста дрижить, як лист», «Жагуче соло солі – на столі», «Гаряче скло розп’ято на хрестах», «крилом зворушить сивий чуб», «скелею над квітом любих вуст стою», «в млистім листі лісу-лисовина», «хлюпнула щебінь слів» …

Ще хочу зауважити, що Олег Гончаренко добре знайомий із творчістю такий поетів як Робіндранат Тагор, Вільям ШекспірР, Франческо Петрарка, Ілля Еренбург, Микола Тихонов та інших. За їхніми мотивами написано цілий ряд поезій. І цей факт теж додає граней каменю Світла Любові, в якім гармонічно поєднані Він, Вона та присутність Бога!

Любов народжується разом з людиною в людині як частка Бога («не з глини, з Любові – люди» Розвивається, наповнюється, багатіє. «Меди берем, життя несем у зав’язь». З кожним днем, вдивляючись Їй у вічі, додаєш собі по звукові. У зрілому віці (хто їх і скільки назбирав?!) ти щиро і відверто можеш із них (звуків!) створити цілу симфонію осені! музику душі! музику родинної любові!

Як вітер я – такий же непокірний.
Як вишня ти – і лагідна така ж.
В цім вигорілім. Вистражданім віці
Музики ми – весільні скрипалі.
Мов бджоли ті, цілуємось на квітці –
На соняшнику нашої землі.

Який образ – соняшник землі! Україна, як соняшник, а ми – її діти-насіннячко! зростаємо-цілуємось!

Кохана, свята Моя Жінко,
прийшовши, від мене не йди.

Або іще:

, як сарі, знявши крила,
мене в себе ти сповила.

Олег Гончаренко зумів з образу у серці коханої, єдиної дружини піднятися до усвідомлення всекосмічної Жінки-Стихії! («Вірую в Єдиного Господа, бо він – є Ти!»)  Він поєднав, відчув, пережив у собі жінку і Жінку, чоловіка і Чоловіка, любов і Любов! Космогонічні Животворящі сили чоловічої енергії Вогню та жіночої – Води постійно дарують нам Красу, Хліб насущний, Життя-Любов!

Так! Мов про небо, говорю про тіло
й готове до світотворіння лоно!
І досі ще горять мої долоні:
його на дотик вивчив (мов зліпив!),
на нім зіграв, як музикант сліпий.

З юнацьких років вкарбувалось, що справжня любов бува лише у кіно чи книгах. Дійсно, можна вигадати сюжет, події, написати прозовий твір. Але в поезії (справжній, що від душі!) нічого вигадати не можна. Те, що ти не пережив, не відчув, чим не прожив описати не можливо. Фальшиве і бліде видно зразу навіть звичайному читачеві.

Не кожного Всевишній обдаровує талантом любити. Це справді так.

Що треба спраглому, щоб зрозуміти Диво,
тим більш таке, не соромітне – соромливе,
таке, як сніг, неторкане і біле?

Здебільшого пишуть про особисте, про земне почуття. Олега ж не піймаєш на цьому. Героїня – не одна, це зібраний образ, це Жінка з великої літери. Щоб так ВИБУХНУТИ З СЕРЦЯ такою Любов’ю – треба бути з Нею (Любов’ю), в Ній і самою Любов’ю!

«Моя любове – істино моя». Олегове серце назбирало медів любові по самі вінця. Тож і перелились вони у цю прекрасну любовну лірику, від якої лагідно і тепло стане кожному, хто любить Істину!

Ти вийдеш в липні з сином на узлісся,
в вінок суцвіття поглядів сплетеш.
Так плакатиме жайворон у висі!
Не втримавшись, і ти заплачеш теж.
Ти покладеш вінок той на коліна.
І я на них ще раз (хоч раз!) спочину.
Та й розчинюсь у ялиновій млі,
у небі, у любові, у землі…

І, якщо дозволяє верстка, хотіла б завершити свої проречЕ́ння про цю надзвичайно любовну Любов поетовою молитвою «за щастя».

Всевишній, який дарував нам любов,
даруй нам превічність цієї любові,
даруй нам незраду весінніх основ
і вірність святому весінньому слову.
Ми – двоє, що спільно виходять у путь,
тебе нині, Господи, праведно просимо:
«Даруй нам на двох не розколоту суть!»
Наш Боже, окремими частками досі ми
були цього світу і цього життя,
тепер наші прагнення злий нам в єдино.
Дай кожному з нас золоті почуття,
на котрі кохаюча здатна Людина,
аби зрозуміти і вняти могли
віднині ми те, що нашіптують квіти,
і те, що вітри нам доносять з імли
грядущого теплого, доброго літа.
Не дай же нам, Отче, боязні зими,
хай осені передчуття не чекає десь.
Ще поки ні в чому не каємось ми.
Дозволь і надалі в любові не каятись!
Даруй нам дітей – як з роси і води,
і хліба у поті лиця, як причастя!
Будь милостив – за помилки не суди.
І благослови нас на щастя!
Амінь.

Людмила РОМЕН,
член НСПУ, лауреат премії О. Олеся,
м.Суми

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *