Серце грози

Та що знається з громами, або Волхвиня зі Слобожанщини

Лілія Овдійчук
кандидат педагогічних наук,
доцент, м. Рівне

Читання текстів Людмили Ромен можна порівняти з входженням у гірську річку саме в тих місцях, де вона утворює водоспад: і лячно, і запаморочливо, і захоплююче. Холод обпікає, а коли вийдеш, враження таке, ніби щойно народився.
Хтозна з яких глибин іде її Слово. Ні, воно не йде, воно могутньо, стосило і столико виривається і нуртує Перуном, Сварогом, Ярилом, Дажбогом, Живою Водою. Володарка цього Слова – волхвиня, бо справді знає мову давньоукраїнських богів. Звідки їй це? Не інакше, як з обраних. Поезії Людмили Ромен так густо населені Богами, яким наші предки поклонялись ще у період дитинства людства, що відчуваєш: язичництво для авторки – природне  і повнокровне, своїше, ніж інші релігії сучасного світу. Душа ліричної героїні розчинилася у язичницькій стихії, у природі: «Медунка кликала в стежки-дороги». Як не повірити в те, що походження грому таке: Перун розлущив два горішки: з одного – річка потекла, з другого – вогонь, а з лущення постав грім. Ви уявляєте, як це звучить у небі «рояльно»: музично, розлого, розкуто, форте, і цілком співвідноситься з терміном rapido (бурхливо, стрімко). Дивовижне розуміння чи відчуття глибинного: Бог – причина, а явища – наслідки. Як точно виписана природа перевтілення, перетікання в іншу субстанцію: «мов теплі стебла ночі, проростуть у даль вірші, натерпіла цілунків, сонцепадно в день стікаю». Особливо це характерне для поезій, які умовно можна назвати пейзажними. У них «Світовид розвертає дням осі», «бо вже тобі ні вогонь, ані осінь,- Знаю, листя опале під деревом». Опале листя як символ загублених надій (чи подій?), що не збулися, а Світовид – Бог сонця у чотирьох знаках зодіаку, з ликом, оберненим на чотири сторони світу, що втілює безпристрасність пізньої осені.
Саме тому збірку «Грім. Волхвема (Філософсько-любовні цикли). Друга Скри-Жаль/ Сонцелюбов, або Крамола. Трилогія» Людмили Ромен хочеться назвати поетичним посібником із міфології, язичницького фольклору, любовних гімнів, замовлянь-заклинань. Описані нею язичницькі священнодійства такі живі і очевидні, що мимоволі піддаєшся якомусь гіпнозу. Так явно нанизані на чар-зілля слів-зілля і від цього поезія буяє барвисто і таємниче.
У багатьох творах фольклорний мотив превалюючий. Найкращою ілюстрацією є предивна колядка, справжня, присвячена Коляді, божеству зимового сонцестояння, а не Ісусові Христу (бо то мала би бути різдвяна пісня). У ньому фігурує магічне число три і рефреном звучать слова: «Ой раю, раю. Раю розвився, Дажбожич тут народився! Світла всім й добра, Щастя, здоров’я, Красного сонечка на многії літа!»
Мотив дороги часто зустрічається в українському фольклорі. Зазвичай – це подорож героя до мети через перешкоди, випробування. А ще дорога – це зустрічі з кимось, це розминання, проминання когось, чогось. Багато символічного приховує в собі й роздоріжжя. Саме так називається триптих у книзі пані Людмили. На перехрестях доль у її віршах зустрічається любов і нелюбов: «Стою на роздоріжжі. Три дороги… На жодній вже тебе, як щастя, не знайти…» Кохання тим сильне, що дає людині силу і здатність жити,  волю до життя, а його відсутність «б’є морозом по душі». Тут простежується суголосність з Висоцьким: «… если не любил, значит ты не жил и не дышал».
Більшість її поезій написані так, що їх важко класифікувати за жанрами. Проте авторка сама вказує жанр окремих поезій, зокрема, це вірші-замовляння, молитви. У цих текстах наскрізними є фольклорні мотиви, адже усна народна традиція відшліфовувала цей жанр віками і Людмила Ромен талановито інтерпретувала їх, опоетизувала, наситила власними фантазіями-проханнями (як у «Замовлянні сну», наприклад): «Тобі, мій князю, радості в сон, кладу слова тобі біля вікон, кладу слово-хрест в головах, у ногах твоїх, на плечах; і хай доля-зоря присниться о трьох лицях, о трьох лицях».
Природа – це рідня ліричній героїні. Вона почувається добре і серед природи, й в іншому світі, в іншому вимірі. Душа її геть-чисто язичницька, неспокійна, чарівлива. Поетичні заклики: «Прислухайтесь! Весна одвічна воскресає!»   справді змушують прислухатися до природи і до себе, бо весна одвічно не тільки в природі розквітає, вона воскресає в душі кожного, хто відчув солодкі муки кохання. Іноді вірші поетеси не знають меж: ні просторових, ні часових, ні чуттєвих: «Я – великодня вся! Волію воскресінь!»
Стихія вогню поєднується зі стихією любові природно і органічно, бо вогонь як символ цього почуття був подарований людям Сварожичем. Це скарб, який «живе» у душі кожної земної людини. Правда, трапляється, що власник не здогадується про це. У Людмили Ромен вірші про любов чуттєві, еротичне начало виражене через поєднання природи і людини, як її частки: «Стікала світлограйними струмками, Аж паленіла дзвінко молода трава. І як схиляється до квітки квітка, Так поєднались ми, як сув’язь у словах».
Інтимно-тілесні вірші опоетизовують плоть у любовнім екстазі: «Пульсує тіло, наче жорна, гарячо-ніжний материк. Розплуж світи мої неорані, розпруж в мені коріння рік».
Проте є рядки, що вражають цнотливістю і строгістю почуттів: «Важу зустріч найпершу снігами каратів. Зіштовхнулись серця, як світи із орбіт». «Я несла тобі зорі в долонях.  І світанками – сонце душі». «Хай цей біль не минає ніколи, якщо він – Вас любити!»
Любовна лірика у кожного поета на рівні власних й узагальнених почуттів. У Людмили Ромен дивовижно поєднуються відверті освідчення і високі роздуми про небесну любов, присутня земна жінка «з тугою дикої вовчиці», яка прагне «любити свято, щедро, жертвенно, без каяття». А ще – це жінка-стихія, у якої «серце повстане». Вона не задумується над тим, «як не спалити себе в любові», а прагне: «Жагою злюб, Напюся губ – до болю!»
Іноді здається, що цей почуттєвий потік не може зупинитися, як стихія, котра здолала перешкоду. Так само слово нестримно, навально, безупинно, розлого і бурхливо піниться, б’ється, виходить за межі берегів – усталених рамок.
Слова у віршах природні й живі. У них відчувається така енергія, а самі вони сповнені такої енергетики, яка пульсує, просочується, а потім притьмом виривається за межі струнких рядів і строф: «У Всесвіті очей гроза шумить. Горить душа! Бо вірить у любов як магію земного щастя. В своїм гріхо-громопадінні сонце лоно ласки не забудь!»
Треба віддати належне мові автора збірки: вона вражає розмаїтістю  поетичних засобів. Розкішно-красива урочисті метафори: «світилась неба голуба парча», «Дзвенить в душі беріз весняний серпантин», несподівані порівняння: «Крик лебединий, наче ніж упав». У тканину віршів природно вплетені  питомо українські, давні, як світ, пахучі українські слова: рахманно, глаголи, благовістить.
Визначити стиль – марна справа. Бо це непоєднувана суміш містичної романтики з бароковими традиціями. З-під пера поетеси з’являються пейзажно-філософсько-любовні вірші.
Просто-таки неймовірні знахідки: «Мабуть, то все-таки було прощання, Яка щаслива тризна! І журби вінець!»
У поезії Людмили Ромен почуваєшся як у Всесвіті, бо це не звичайний маленький світ закоханого серця, а це огром Великого Світу, дарований Творцем, який нелегко осягнути і збагнути розумом, хіба що серцем.
Кредо ліричної героїні – «Живу, як і жила, – на вітрянім вогні, … лікуюсь Божим словом, сонцем зігріваюсь» або промовисте: «Скидаю шкіру безнадії. Голим нервом крикну в таїну!», – видає вітаїстичну натуру самої авторки. Коли читаєш збірку Людмили Ромен, сповнюєшся предковічним духом гармонії людини і природи. А ще – відчуваєш смак живої води, тієї, що у народних казках воскрешає із мертвих.

Київ. Українська література в загальноосвітній школі № 2/2013. Інститут педагогіки НАПН України.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *