Не рубай черемху –
в ній цвіте кохання,
Хоч зазнало щастя наше
невінчання.
Не гостри сокиру,
гілочки всі терпнуть,
Упадуть морози
і вуста зашерхнуть.
Замерзати будеш
у гіркій печалі,
Обірвуться струни
білого ячання.
І нехай там кажуть:
«Тінь яка городу», –
Не рубай, коханий,
людям на догоду.
Ще не раз цвістиму,
звеселіють весни,
Захололі Зорі
у мені воскреснуть.
Білими вустами,
Трійця як настане,
Розіллю навколо
пахощі духмяні.
Ти відкриєш світу
диво в мить цвітіння,
Як почуєш серцем
голос мій – бриніння.
Я схилюсь на плечі,
зашумлю, як вітер.
(Сни недобрі сняться
в це пекуче літо).
Обіймеш хоч віття,
як мене не в змозі,
Обцілуєш квіти,
даль очей – сі сльози.
Не рубай!
Не слухай!
Чує серце лихо.
Може це єдине
місце наше тихе!!!
Не бери сокиру,
не рубай під корінь,
Згубиш мою душу
у розквітлу пору.
Не розкопуй Долю. –
Розкопають люди.
Серце повне болю
розірветься в грудях.
Не рубай, черемху!
Я так хочу жити!
Над тобою, Ладо,
сонечком яріти.
«Не руба-а-ай!» – кричу я.
Та не чуєш крику.
Зойкнула черемха…
вкоротив їй віку.
Зі збірки-волхвеми «ГРІМ» (2006).