Жива сопілка серця обізвалася ізнову:
З коріння вербного,
мов Пісня злюбу, – ожила!
З проречень днів моїх
з’явилась тихо і бузково,
Як мрія Світла, –
це осоння тиш твого крила.
Вітри,
півні,
громи
і зорі, –
прокричали тричі.
Так сніжно танеш, аж до самих вуст.
Не відречусь!
Любити серцем
нам Боги дали священний звичай.
Повстану голосом високих трав.
Мене почуй!
Ти є!
Ти мій!
Непереможне серце, що кохає,
Мов теплі стебла ночі,
проростуть у даль вірші.
Натер́піла цілунків,
сонцепадно в день стікаю,
В твої стежки шепчу:
– Ти – мій! –
на відстані душі!
Зі збірки-волхвеми «Грім» (2006)