Слововилив Людмили Ромен
Слово є Бог! – найтихіша молитва,
Від першопредка ти мій оберіг
Людмила Ромен
Щастя – то «альфа і омега, початок і кінець» усіх людських прагнень і дій. Кожне дитяче «хочу» передбачає: «Хочу бути щасливим!», у чому б воно не проявлялося: у ласці чи ситості, теплі чи комфорті. Дорослі шукають відповідь на запитання: «Як бути щасливим?» Скільки доріг сходжено, скільки перепон подолано! А щастя таке ж недосяжне і жадане.
П’ятнадцять років тому Людмила Ромен видала першу збірку поезій «На вітрянім вогні», розпочавши публічну відверту розмову у царині щастя. Назва книги поєднала дві стихії: вітер і вогонь. Вони скрізь і ніде, їх не виміряєш і не зважиш. Весь час у русі, і спробуй утримати їх. Чи не таке щастя? Здається, ось воно! Та не сховати його у скрині, не передати у спадщину.
«Куди ж свої думи тяжкі прихилити?
Чи є воно, щастя, на світі, чи ні?» – риторично запитує поетеса. У пошуках вона покірна і горда, мудра і любляча:
Ладо мій, князю мій,
землі руської повелителю,
володарю душі моєї і серця –
я навіки твоя полонянка.
Я пісня, я меч, я думка твоя.
Уже обкладинка полонить словами – замовляннями, у яких і повір’я, і епітети такі, як у піснях народних. Лірична героїня– «квітка» ромену – примовляє:
щоб любив,
пам‘ятав,
не забував.
Вона програмує власне щастя, проголошуючи першою (!) свої почуття:
бо скільки б не рвав пелюсток,
як одна, говоритимуть
м о ї м и в у с т а м и,
с л ь о з о ю – р о с о ю,
одне
найтепліше слово у світі –
л ю б л ю…
Тріолети мають чіткі форми, але це не заважає поетесі бути природною і розкутою. Навпаки повторення першого, четвертого і сьомого, та восьмого й другого рядків ефектно підсилюють смислово навантажені слова, скажімо:
Осягну я зради глибину,
Кинусь в ніч я місяцю на роги.
Людмила Ромен віртуозно використовує магію слова, усвідомлює живу його сутність. Аякже! «Спочатку було Слово, і Слово було Богом». Утілення думки, вібруючи, змінює простір. Людмила має владу над словом, терпляче і наполегливо відшукує ключі до людської душі. Народжена на землі, яка дві з половиною тисяч років тому була осердям священної землі Геррос, жінка досліджує безцінні скарби духовних надбань.
Символічні сім розділів книги «На вістрянім вогні» здаються окремими зібраннями, у кожному свій голос, настрій, бачення життя. Розділ «Тріолети від 13» започатковує книгу, присвячену «світлій пам’яті» матері.
Це земна остання мамина дорога.
Світ і біль упав мені під ноги.
«Від холоду», «Від болю», «Від сну»… – тріолети страждань і туги. Там «кущі попримерзали до вікна», вітер застиг, «наче воском розлився», «свічками віск стікав – густе, бліде вино». Рефреном «Чи холодно горобині серед зими?» апелює до природної стихії, зіставляючи людські переживання з природними явищами:
Як холодно тепер на маминім порозі.
Втрата, біль від якої не втамують ані сльози, ані мовчання, ані час. Туга руйнує все, і вже ні рими, ні розділових знаків, тільки безмірна печаль:
З якої гори безжально
зірвався вітер так рано
на мамину кволу свічку
н е д о г о в о р и л а
н е д о ж и л а
н е д о г о р і л а
Так гаснуть останні жаринки життя.
Інший розділ «Зимовий шлях», в якому опиняєшся на межі життя і потойбіччя. Слово не тримається рядка, кожне опускається сходинкою донизу, до землі, адже:
крапля
крові
топить
краплю
слова.
Світ звужується до стін лікарняної палати, такої ж білої, «як білі звуки неба», «як біле полум’я доріг», «як білий біль»… І знову сакральна цифра «сім», як сім днів тижня, як сім кольорів сонячного спектру, як сім нот звукоряду, як у Києві – «Єрусалимі міст руських» сім чудес світу.
А тут
наш світ –
сім душ –
одне вікно.
Цифра, що є носієм гармонії, дисонує з реальністю. І вже «вітер в обличчя – весь чорний на лихо» – чорний колір нескінченності над білим світом чистоти людської душі. Філософськи-символічно авторка подає процес завершення земного життя:
І сокира стинає голови,
Її міцно тримає чиясь рука.
Зупинити невідворотність може лише кохання:«Це світло любові, –
А ним я жива». Для героїні до самозречення важливо зберегти «білість» (святість) для коханого:
Я білий траур зодягну,
Снігами вкриюся,
Замерзну,
Неживою упаду
На чистім аркуші паперу.
Тому кожна поезія завершального розділу «Шипшинова мить» присвячена коханому. Любов воскрешає нас до нового життя і вивільняє невмирущу іскру – душу – з обіймів смерті:
Я стою нерухомо. Біжить,
Наче струм по мені його голос. –
Це колюче шипшинове «жи-и-и-ть»!,
Як знайоме бажання любові.
Поезія Людмили Ромен такого високого гатунку, що сприймається не інакше, як у контексті світової лірики. Давньогрецьку поетесу Сапфо сучасники називали дивом і десятою музою, вважаючи, що в історії марно шукати жінку, котра б у поезії могла б витримати бодай приблизне порівняння із Сапфо. Аж ні. Я пізнаю в Людмилі Ромен пристрасну Сапфо, і болісно мужню Ліну Костенко, і філософськи відверту Оксану Забужко…
Фіалкокучерява, чуттєва, з посмішкою ніжною – такою бачиться нам Сапфо з глибини двох з половиною тисячоліть. Поетеса з острова Лесбос розповіла про найкраще: як почуває себе душа, пізнавши кохання. «Жереб мені випав такий: серцем палким любити», – зізнається вона. Сапфо змальовує томління безодвітної любові, виходячи за межі буденності: «До богів подібний, мені здається, Той, хто біля тебе». У цих словах не просто чітко викладена формула античності: «Люди, як боги і боги, як люди». Засновниця і начальниця «дому Муз» при храмі Афродіти усівдомлює свої особисте безсмертя через Любов і , як з рівною, спілкується з богинею:
Здалеку мої ти благання чула,
Батьківський чертог кидала й до мене
На колісниці
Золотій летіла ти.
Що ж то за жінка така, що на поклик її мчить сама Афродіта?
На репродукції помпейської фрески із зображенням Сапфо бачимо вродливу тендітну жінку. Виткі кучері обрамлюють обличччя давньогрецької красуні. Великі бездонні очі з під розлогих брів замріяно дивляться перед собою. Здається, осмислює нас, а насправді заглиблена в себе. Тонкі пальці тримають книгу. Мить натхнення, творчості, мрії.
Така ж осяйна і мрійлива Людмила Ромен! Золотисте сяюче волосся (провідник космічної енергії) важкими кучерями стікає по плечах. Ось ідеал жіночої краси. Такими бачити Сапфо хотіла знатних дівчат, слухачок Школи риторики:
Мов богиня була ти їй.
Як вона твої співи
Полюбила!
Та Селеною рожевоперстою
Між жінками лідійськими,
Як між зорями, нині
Вона сяє.
(Сапфо «…І до нас із Сард…)
Обличчя Людмили осяяне мерехтливим світлом – сяйвом душі. Ясний погляд із-під розкрилля темних брів, вуста звабливі, усмішка привітна – вона ось поруч, а насправді так далеко! Думки її спрямовані у вічність, яку поетка прагне розгадати:
Змітаю сніг з празим,
з прапам’яті – іржу.
Код таїни – скрижаль.
На віще слово Правди
в час апокаліпсису
свята потреба.
Людмила Ромен ностальгує за прадавніми часами, прагне відродження природних коренів. Так немовля згортається клубочком, неначе хоче в лоно матері вернутись. Адже там прихисток надійний і безпечний. Так в сні дорослі захисту шукають. Її слова звучать, неначе мантри, що створюють підгрунтя для здійснення духовних і матеріальних бажань. Лірична героїня Людмили Ромен відчуває себе «богинею золотою» поруч зі своїм «Золотим Чоловіком». Вона вбачає себе частиною природи, зізнається:
Приміряю на себе Сонця німб,
Дощем останнім обпечу Вас смерком.
Я – та, одна, із божевільних німф,
Що викреше Любов із Пісні смерті.
Близькість стародавніх людей до природи оживлювала її. Людмила Ромен також переконана, що все у природі відгукується на людські почуття та словесні їх вираження. Жінка усвідомлює, настільки складний шлях відтворення власних витоків:
Я буду так довго до Тебе іти,
Так довго-предовго я ще не ходила…
Вона прагне пізнати і, пропустивши через любляче серце, донести істину до читача. Замовляння, молитви, чарування, та медитації Людмили Ромен настояні на знаннях праоснов української культури і розумінні природи.
А що Сапфо? Та, для якої пракорені були такі ж природні, як нам «медові трави», «беріз весняний серпантин» і ті «дощі, які пасуться в тернах»? Кохала! Вірші Сапфо – то заклики до сонця, до кохання і життя. Оспівала спілкування між подругами, ревність і розлуку. Не дивно, що поетеса стала легендою за життя. Ще б пак! Так кохати, так дружити і так геніально це озвучити. Із далеких віків чуємо звернення до коханого.
Сапфо:
Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,
Голосу твого ніжного бриніння
Слухає…
Хто не кохав, лиш той не зрозуміє, яку владу має голос жаданої людини. Він дзвенить над світом, Людмила Ромен відчуває його кожним атомом крові, кожною клітиною тіла:
Проллє Ваш голос сріблотінь тепла:
Дні-стільники наповняться медами.
Вона сприймає голос коханого музикою, то «черемхи білого роялю ніжні звуки» і, мов найдорожчий скарб, прагне чути знову:
Тож шепотіть мені палкі слова.
Ваш голос! Боже, мов розрив-трава!
у кожної телефонної розмови
краду обертон –
насінину Вашого голосу
(хочу чути його щохвилини!)
довгими ночами вигріваю
і на ранок
висаджую у свої золоті мрії»
«прошелестіть хоч вітром близько,
і вам душа всміхнеться дзвінко
голосом весни,
сонцеграєм.
А зустріч з любим – то неземне щастя. Про це читаємо у Сапфо:
Тільки я побачу тебе – і слова
Мовить не можу.
А в Людмила Ромен:
Як поруч, близько Ви!
Аж терпне серце, терпнуть руки.
У морі буднів сих
піднять вітрило –
і до вас
л ю б и т ь.
Жінка в усі віки залишається жінкою. Хіба не вустами Сапфо говорить представниця двадцять першого століття:
Блідну і тремчу, обливаюсь потом,
Мов трава пожовкла, безсило никну;
От іще недовго – й, здається, має
Смерть надлетіти…
Кожне слово Людмили Ромен – любов:
Без тебе жить –
Як дню не бачить сонця.
Без тебе жить, як і не жить.
Закохана людина захопленими очима сприймає довкілля. Сапфо помічає не лише «Яблунь квітучі віти», а й їхню тінь, і прибраний «барвистим цвітом щедро луг зелений», і троянди, що «вкрили густо землю всю»… Людмила Ромен споглядає, як «вишневу купіль розлили сади», «квіткують сни фіалками у спориші», «святкує клен з черемхою весілля»… Здається, наша сучасниця застерігає бути обережним і не порушити гармонію природи. Вона ж благає:
Не грайтесь байдуже
Ані словом, ні вогнем.
Диво дивне! Дві такі відалені у часі жінки, такі однаково пристрасні любов’ю і потужні словом.
Сапфо порівнює нареченого з стрункою гілкою, з міфічним героєм. Наголошує при цьому:
Я ж кажу: найкраще є те на світі,
Що полюбив ти.
А для Людмили коханий – «пролісок», «мій князь», «молитва рання і вечірня». Її поезія, як і лірика Сапфо, близька до народної пісні, сповнена особливої теплоти і задушевності. Те ж обожнювання природного начала, любов до всього сущого, радість земного буття. Її кохання – то священнодійство. Лірична героїня веде себе так, як визначено давньою народною мудрістю: «Танцюй, ніби тебе ніхто не бачить, співай, ніби тебе ніхто не чує, кохай, ніби тобі не завдавали болю»:
Я далека й чужа.
Ви мене
навіть в сни
не впустили.
Попри те, що кожна жінка прагне бути отією єдиною, все ж важливіше – самій кохати. І яким би не було болісним почуття, воно не допускає зчерствіння душі, надає тілу краси божественної. Тому замовляннями звучать слова Людмили Ромен:
Хай цей біль не минає ніколи,
якщо він –
Вас любити!
У свої вірші поетеса вводить фрагменти фольклорних творів, скажімо:
Дід бив – не розбив,
Баба била – не розбила.
Лірична поезія Людмили Ромен осмислює народні свята так, що вони не видаються здобутими із бабусиної скрині. Оживає слово, що його шліфували наші предки століттями:
ВЕР-БА б’є,
За ти- ж – день Великдень.
З ВЕРБИ-ЦЕЮ НА-С!
«Будьмо великі, як Верба,
А здорові, як Вода,
А багаті, як Земля!»
Про кохання – «щедру гостину» виспівує «ластівочка-щедрівочка»:
вийди!
йди!
йди мій господарику!
Щедрого вечора особливе сильне жадання злюбу:
Щедрую о любо як
злюбу!
злюбу!
сій зерня
я ЦІ-луй!
лоння розкриль…
Людмила Ромен запрошує до пізнання жіночого начала, переконана, що входити до жінки потрібно, «як до храму»:
Я З НАЙТОНШОГО ПРОМЕНЯ
Не проміняй!
Що ти знаєш про мене?)
Щоб пізнати її:
с ні ж и н к у (Жінку!)
д о щ и н к у (Жінку!),
с л ь о з и н к у (Жінку!),
з е р н и н к у (Жінку!)
Еротика в українському фольклорі завжди була присутня, а ось в авторських текстах вперто замовчувалась. Який-то галас учинився, коли до публіки дійшли «Польові дослідження…» Оксани Забужко. Але ж талановиті митці самі визначають, що є в літературі нормативним. Схиляюся перед лірикою сучасниць, котрі і в найвідвертіших поезіях залишаються цнотливими. Навдивовижу бережне ставлення до коханого. Оксана Забужко, скажімо, лише дивується, що чоловік, котрий
Вродився з дерева, що призначалося на скрипку,
Німого дерева з печальними очима…
…якось, стрінувшись у натовпі з Любов’ю,
Пройшов повз неї в капелюсі на очах –
І не впізнав.
(Оксана Забужко «Цей чоловік…»)
Так Людмила Ромен не картає коханого, хоч:
І знов ідуть сніги до дикості с а м о т н і
… Та як же в грудях , – гляньте, –
Порожньо і темно
Без Вас, мій враже любий, кожну мить.Однак Вас люблю!
Все ж – люблю!
Я – люблю!
Кохання – «сильне, як смерть»:
Так кохають сильні жінки:
Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя…
Якщо це не любов –
Весь наш світ не од Бога»
(Оксана Забужко «Од такої тоски…»)
Людмила вдягає свої думки у несподівані метафори, в її віршах не зустрінеш штампів.
Любити свято,
Щедро,
Жертвенно, без каяття.
Моя любов як грому музика і блискавиці.
Моя, і лиш моя, ця туга дикої вовчиці.
Рідко в якого поета зустрінете стільки анафор, вони для Людмили Ромен, як ритмічні повтори рухів кохання, її злюби. Зводячи фалос до логоса, авторка не бавиться словами (спочатку було слово (читай любов!). У її віршах складна система взаємовиливів – знаків, що перетікають одне в одного. Тільки поет знає, яка близька дорога до істини. Людмила Ромен довірливо оголює душу, запрошує до пізнання найтонших порухів.
Емоції полонять читача і втягуєшся у відверто-відкритий світ Людмили Ромен з її одвічним прагненням пізнати життя в усій повноті і високості. І серцем ловиш ті слова, так щедро надіслані (відпущені) нею:
Я відпускаю вас, слова!
Живіть, радійте!
І відлюбіть за того, хто кохать не вмів.
Колись комусь озвуся із далеких снів
Дощем, лебідкою чи білим ромен-цвітом.
Ольга Лобода