Післямова до збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний»
Спочатку була… смерть-народження. Болісний перехід у світ, який не чекав мене, не хотів і… не любив.
То ж, не дивно, що я росла слабою і хворою. Страшні дитячі сни мене терзали щоночі. А щоранку я прагла сонця, трав і квітів, співу пташок. Літньої пори любила босоніж бігати під дощем. Таку особливу радість мені дозволяла Бабуся, до якої, як на велике свято, я їздила в гості в Перекопівку.
Саме в Перекопівці, у тому тихому Раю з мальвами й жасмином, з малесенькою хаткою під солом’яною стріхою та з долівкою, завжди свіжо вимазаною глиною та притрушеною травою, душа моя всотувала той найрідніший Світ, який дихав, струменів різнобарвно і зачаровував! Тільки там я зазнала краси, тепла й любові!
Потім у 6 років з’явилося фортепіано. І, окрім снів і похмурих днів, зазеленів Світ музики, без якого я себе не мислила. Дитинство й роки молодості були для мене як біло-чорні клавіші роялю…Я готувалася до великої музичної кар’єри. Крізь мелодії часом проступали слова. Мій перший віршик опублікувала роменська газета у 1972 році. Але мені забороняли читати, відвідувати літературну студію.
Після школи чотири роки жила в Білорусії, де навчалася в музичному училищі. Може, моїм призначенням була не музика?.. Бо на II курсі Бог послав мені страшне випробування – професійне захворювання музикантів. Я три місяці не могла не те, що грати, але й тримати ложку, самостійно одягатися. Рік лікування нічого не змінив. Кар’єра піаністки для мене закрилася назавжди.
Далі, згадавши про любов до математики, закінчила бухгалтерську школу. Та не попрацювала і року з цифрами: діагноз окулістів був приголомшливий – і це не моє.
Закінчувала я свою музичну освіту вже в Сумському вищому училищі культури та мистецтв ім.Д.С.Бортнянського на диригентсько-хоровому відділенні. Написала більше ста пісень. Писала і хорові партитури та фортепіанні п’єси.
Тут, у Сумах, доля познайомила мене з майбутнім чоловіком, Олексієм Шевченком, який привів мене в літературну студію «Зажинок». Удвох з ним вели активне громадське життя. З 1986 року була засновником товариства «Спадщина», одним з перших членів РУХу, оргкомітету з відродження Товариства української мови ім. Т.Шевченка (тепер «Просвіта»), жіночої організації «Союзу Українок», головою обласної організації ВЖТ ім. О.Теліги з 1999р.
Народила трьох синів. І з’явилися нові випробування – погіршення здоров’я, а з 1992 року – II група інвалідності.
Тепер єдиною розрадою стало спілкування з Книгою та безкінечні думки, пошук Істини, суті життя людини, взаємозв’язку свого «Я» з ритмами Всесвіту.
Дякую своїм батькам, що дали таке прекрасне ім’я ЛЮДМИЛА, яке повністю мені відповідає. Означає воно: бути милою, проявляти до всього і до всіх милість, служити людям. А ще в цьому слові є прямий заклик до дії – «ДМИ!», що збігається з моєю стихією «повітря». А коли я 1994 року взяла собі за псевдонім назву рідного міста РОМЕН, я вже не можу жити без тисячолітньої історії, без отого вільного широкого духу жити у Світі Природи, де квітнуть ромени і зорі, де моляться ліси і ріки, де співають птахи Славу Сонцю і життю, де димлять вечірні жертовні вогнища.
Весь цей час, аналізуючи свої падіння і злети, випробування, я самотужки, самоосвітою, сходинка за сходинкою, входила у справжній Великий Світ Слова: від біблійного до с о н я ч н о г о ж и в о т в о р я щ о г о Духу. Були дні, тижні нерухомості, коли і читати не могла, то доводилося відволікати себе, тамувати біль ткацтвом.
Ось так у 2001 році в січні місяці я стала членом Національних Спілок письменників та майстрів народного мистецтва України. А у квітні – членом Асоціації діячів естрадного мистецтва.
Напружена праця над витоками Слова, над собою, щохвилинна радість проявній мінливості краси і дії Всесвіту, щоденна подяка та славлення цього Всеохоплюючо-люблячого Всесвіту, допомогли мені піднятися на такий рівень, день за днем долати свої внутрішні хвороби.
Тепер тобі, мій дорогий читачу, гадаю став зрозумілим мій випробуваний на власній долі, виболений, вистражданий, але с о н ц е с я й н и й Світ поеми, який більше нагадує «волховник». Тому я і назвала це зібрання поетичних рече́нь «волхвемою».
Людмила РОМЕН
16 квітня 2005 (7513) року Божого