Новела
1.
У лютому рано приходять сутінки. Невдовзі, опісля обідньої пори, так м’яко й наступально вони напливають півтонами сірого відблиску снігу. І тоді ще глибшає, виростає в просторі незміряна відстань між Нею й Ним. Все загусає. Провисає. І час – ніби зупиняється. Так, удень Він був ближчим та ріднішим Їй… Світло має незбагненну властивість зливати воєдино навіть те, чого не побачити очима, але досягти бажанням просвітленого, закоханого серця.
Звечоріло. Переходить у спокій ще один робочий день. За вікном все менше й менше шерехів-звуків… Уже, мабуть, з добрих дві години горить настільна лампа. Дрімає на блюдечку порожня чашка з-під чаю. Та не така вона вже й порожня. На денці – тиша згорнулася калачиком, сховавши голос дня під духмяні розмоклі листочки зеленого чаю. Ліворуч на столі акуратно складені папки з паперами, а прямо перед Нею – розгорнутий записничок біліє чистою сторінкою. Вона завжди любила білий колір… Поринаючи в нього, відчувала в собі тремтливе золотисте відлуння Світу, світу Любові, що осипається сонячним пилком, просівається крізь її душу. Мабуть, із цього дива, зітканого із млосного марева, і постали білі айстри, білі мальви, білі хризантеми… й білий січневий сніг, серед якого Вона народилася, Її білі вірші й білі мрії!.. А білі пелюстки ромен-зілля виростали, чи швидше випливали із жовтого очка коловерті, праобразом якого і є саме сонечко.
Такою ж білою, чистою, несписаною сторінкою були їхні стосунки. Вкотре Вона поривалася написати на цьому незайманому, як і Її вуста Його цілунком, аркушеві паперу: «Я тебе кохаю! Ко-хаа-аю! Кохаю, мій любий, мій синьоокий! А ти?..» Та знала, що Він ніколи Їй не відповість. Надто пізно… Надто пізно Вони зустрілися… «Для чого зустрілися? Для чого? Для чого?» – вривалося в серце. І в ритм пульсуючого гарячого сердечка стукав вітер за вікном змерзлою гілочкою бузку в полотно вечора. Підхопивши Її запитання, поніс, як німий докір, невідомо кому в безмір далеких світів. (Чи дочекається відповіді… Чи стане життя Їм обом на Чекання?).
Провела долонею по аркушеві. Погладила, уявляючи Його обличчя. Припала до нього вустами, щокою, а він – гарячий! – ніби не лампою нагрітий, а Її бажанням. Ось-ось обізветься вогнистою даллю й займеться терпким мовчанням, що вислизне на волю крізь самозречення себе в собі. Вона вміє читати (вірніше вже навчилася!) білим по білому… Білим по білому, як вишивка. Бери, розкодовуй сама себе.
Відчуття часу давно втратила. Чи Час Її полишив, захоплений таїнним свіченням душі. Душі, що колами розтікалася до самих Сварожих сузірь. Перебувала в невагомості, десь там, далеко, шукаючи у світах Його. А де саме – й сама не знала. Наче Її викрав Його телефонний дзвінок, який пролунав несподівано, але ждано! Зманив Її чи у спогади, чи в роздуми, чи у мрії… Солодко-солодко загусала, як мед, настояна на своїй тимчасовій радості: «О Радосте, о Світе мій, не полишай!»
Мабуть, відтоді так і просиділа, не усвідомлюючи свою відсутність в собі. Тільки зараз ось відчула, як налита вся ніжним теплом, ніби щойно вивільнилась із Його обіймів…
Так затишно. Така солодка тиша. Спільне Її й годинника сердечко вистукує, від чого ця тиша сприймається живою, тепло пульсуючою, такою незбагненною, спокусливою сутністю. Вона вірила в щирість і охоронність цієї тиші, як своєму власному «Я», що ніколи не зашкодить. Вона пила сю тишу очима повільно, насолоджуючись, як п’ють, смакують вечірню каву, маленькими ковточками, намагаючись уловити, розпізнати й приручити власні думки. І вони наблизились – маленькими павучками.
Павучки, павучки… Вона зазирнула до своєї стомленої, виснаженої свідомости, шукаючи в закутках пам’яті якісь асоціації, порівняльні образи. Щось чуттєво рідне, давно зникле чи призабуте. Але що? Що?
Зблиснуло! – Так, саме так далекі предки уявляли сотворення Світу! Є притча, про заснування Світу Майстром-павуком. В пам’ять про цю міфічну подію, в яку свято вірили й тисячоліттями зберігали в народі, віддаючи шану звичаям прародителів, на Різдво плели солом’яні так звані павучки-пірамідки й підвішували їх під стелею. Який гарний звичай! Так людина залучається до свідомого процесу творення. Стає творцем, лишаючи відбиток себе у Великому й Великого в собі, стаючи сочасною із Вселенством. І, мов відлуння цього міту, тисячоліттями сповзаються золоті солом’яні павучки до Різдвяних осель. А зараз Вона творила! Творила свою маленьку сочасність зі Світом! Творила уявними павучками.
Вони снували всюди по кімнаті, перетинаючи вздовж і впоперек, розвішуючи золотисті павутинки, опускаючись то підіймаючись: оберталися навколо Неї, обстежуючи цей маленький простір кімнати… і німий час. Вони були такі малесенькі, із зеленуватими оченятами, але всі золотисті. Золотисті, як волосся Її та Його!
Золоті павучки. Мабуть тому, що саме зараз не тільки Вона думала про Нього, але й Він Її тримав уявою й бажанням у своїй душі. На думку спала народна прикмета – якщо бачиш, як спускається світлий павучок, то на добру звістку. А їх Вона бачила он аж стільки, що й не полічити!
Її милі золоті павучки! Ні! Їхні, Їхні золоті павучки! Вони Її зовсім не лякають, а зачаровують. Вони такі симпатичні. І доторки їхніх лапок такі м’якенькі й пестливі, як Його подих, від якого Її тіло м’якшало, млосно стікало білим воском свічі, витанцьовувало, вигиналося, спалахувало теплим вогнем, то сильніше стискалося в часі між диханням, щоб пружинисто вихлюпнутися нестримним шалом на вуста…
Так Вони стали єдиним пульсом! Єдиним серцем! Єдиним диханням! Єдиним Єдиного Цілого у Всесвіті!
2.
Промайнув. Пролітував. Прошелестів. Продощив. Просніжив цілий рік… Та не минув біль. Вріс терням в серце. Воно щохвилинно мироточило словом, зливаючись в ріки поезії. Напружувало судини в півкулях Її мозку. Ятрило душу, тріпотіло, як самотнє вітрило, що відважилось в далеке й небезпечне плавання в час розбурханого моря до малесенького острівця під уявною назвою «Щастя». Так, саме уявного. За дванадцятьма розквітлими Самотностями, дванадцятьма журливими мелодіями Ночей, порвавши струни дванадцятьох скрипок Печалей, випивши дванадцять рік Пустки, Вона так і не знайшла й натяку на те щастя.
Цілий рік… Обпаленими крильми писала-кремсала небо, посилала вітрами «sos», благала вітри розшукати у Світі хоч якусь втішну вісточку для свого змученого, роз’ятреного серця. Та все було намарно. Лишалося одне – молитися. І Вона молилася Богу Роду, багатопроявному лику Сварожому. Молилася Богині Долі, щоб та дала сили розсукати згустки болю. Кожний удар серця міг стати останнім. Так, останнім. За кожним ударом раділа, що Її сутність, хоч і суцільна мука, але жива. Жива ще! І буде жити й там, за обрієм своїх слів!
…Яке болісне одужання. Яке болісне розчарування… Випадали сніги й дощі. Письмена дерев виростали на морозних шибках, буйноцвіттям вкривалися сади. Дозрівали під сонцем жита, наливалися соком яблука й груші, соти – медами.
Зненацька прозріла – вже було Літо. Й нікуди було себе діти. В душі – повне спустошення, чорний обвуглений сад… Ні листочечка. Ні, бодай, манюсінької квіточки. Тільки серце ледь пломенить свічечкою, голос якої стає все тоншим, але упертішим… вищим… Такі не згорають на Ніщо! Такі не щезають Ніяк! Таких пам’ятають як власну неспокутувану провину. Такі стають «світлом в кінці тунелю»…
Тож ночами перекидалась на зорі й квіти. Ромашками бігала в житі. Назбирала в тих мандрах зерня з колосків і Світів, з потаємною надією, собі у пам’ять, як дні прожиті без Нього, щоб віддати Йому їх при зустрічі, щоб Він пізнав нарешті Велику Правду – як це воно жити без Нього…
3.
Зустріч… (З уст річ… Речі, проречі до мене Словом, цілунком!) З нею Вони р о з м и н у л и с я. Вона відбулася десь, колись і не з Ними. Зерня, засіяне на полі пам’яті, дало паростки осінніх дощів смутку та жорстокої мудрости. Ця мудрість відшкребла Її від масок і луски життів, оголила до наготи ІСТИНИ Першосвітла Початків. То ось як Вони зачиналися!!! Ось Її суть! ВОНА – дзеркальне Живе Світло ЙОГО!
Хто ж тоді запечатав Її в шкаралупу колючих сутінок? Все життя намагалася своїм світлом пробитися до Сонця, щоб людським пташеням вільно літати не тільки між стебел білих днів, але й між зоряного каміння буднів. Вона так намагалася!!! Та не завжди вистачало Їй сил. І тоді Її дні, прожиті без Нього, відбирали частину Її в Неї самої. З кожним настанням вечора Вона відчувала, як перетікає вслід за сонцем за обрій, у м’ятну купіль небесної Олави, в країну снів й солодкого марева…
А сьогодні Вона ще жива! Жива! Б о – к о х а є ! Світлом любові переповнюючи Все й у Всьому розливаючись! Як добре Їй в цьому золотому вулику золотих павучків! Як щасливо Їй без Нього! Як божевільно-вільно Їм без Них!
А завтра? Завтра Їхня залякана й загублена Зустріч дасть можливість зазирнути в задзеркалля шкаралуп. Що вони там побачать? Чи вистачить бажання й розуму позбутися тих вигаданих шкаралуп, щоб стати безтілесними золотими павучками невидимого та чуттєвого СВІТЛА із ЛЮБОВІ?!!
18.02.2004
18.30 – 20.40.