Диптих
І.
Так пахне червень:
трави, смугами покоси,
Сріблясті риби хмар пірнають в голубінь.
О літечко…
Яке кохання? – невгасиме й досі..
Летять роки.
Ляга на серце стужавіла тінь.
Так пахне червень.
Край городу відцвіта калина,
Щасливі бджоли з лугу – переповнені медів.
А думи – думні, в гіркоті.
Спеклася Україна.
Чи цьому червню-косарю
подасть ще хто води?
Так пахнуть в червні бузини, акації суцвіття,
Гвоздик голівки жаром падають до рук.
А віртуози-цвіркуни з прадавнього століття
На скрипках Страдіварі творять диво-звук!
І вихлюпне в світанки дикі роси біла Мавка,
Що так жадала сонця Сонць…
(Та кажуть – що з людей).
Чи не відтоді туляться до хат чарівні мальви.
Так пахне червень.
Стигле сонце, серце…
Дощ не йде.
ІІ.
А дощ – не йде.
Не йде і все.
Всихають трави.
І він не йде. Не їде.
Серце не втіша.
Сула. Малий Ромен.
Струмочечком Олава. –
В хвилини вільні біля вас завжди моя душа.
Розхлюпалися небом вже Волосожари,
І пісня «Ой ти, Галю» лине над селом.
Що ж ви співаєте? –
То ж їхали – хозари!!!
Не міг козак дівчині заподіять зло!
Все в нас чуже.
Ми – покручі? Ми – малороси?
Ми – двоголові знов.
Ми – двоязикі ще.
Ми – щедрі: ділимось теплом і хлібом досі,
І багатіємо, мов дурні, від прощень,
Від каяття чужих провин.
Моя Вкраїно, –
Моя волошко синя, на семи вітрах,
Несеш нектар нам мови у серця бджолино,
А червень з-під Майдану – кольорами зрад.
А дощ – не йде.
Апостол Правди і науки
Нас прокляне.
Розплата знову нам гряде?
Ці харизматики, – чи здатні ще до злуки?
Знов червень.
Стогне сонце.
Серце.
Що нас жде…