Уривок зі збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний»
27
Ні обіймів,
ні сліз,
ні освідчень…
Це прощання?
Так дихає смерть.
Стугонить на пероні мій відчай. –
Я ж тобою наповнена вщерть!
Зацілуй!
Хай цілунком ми станем!
Так не кидай
у розпач
на дно…
У купе наш самотній вже ранок
Допиває у пляшці вино.
Се хвилини прощання?
Це – розстріл,
Сльози-кулі застрягли в душі.
Погляд твій,
наче скальпеля розтин,
Чи себе,
чи мене.
Хоч пиши…
Знов мрячить.
Скроні (чую!) сивіють…
Кам’янію в печалі від мук.
Проводжає туманами Київ
У незміряні далі розлук.
28
Ранок.
Холодний перон під ногами.
Не відпускай!
Марить будеш ночами.
Я ж відлечу, ось –
за мить-
в світ –
без тебе!
Сам в ньому згіркнеш,
зчорнієш під небом.
Це – неприродно!
Це – зрада коханню!
Чуєш?.. Цілуй!
Це хвилина остання !..
Відстані.
Час…
Чи загояться рани?
Не відпускай!
Все тугіше тумани.
Це неможливо!
Упасти й розбитись?
Жевріти-жити калікою в Світі?
Раю цього вже зректися несила!
Ось тобі,
хочеш,
відламані крила!? –
Н е в і д п у с к а й!
Скажи, любиш?
Залишусь!
Сльози пекучі запалюють тишу.
Потяг вже суне
по серцю
крижини,
Ось мій вагон
у пустельну країну.
Боже,
не хочу
й на мить
розлучатись!
Мертво ячати?
Стояти на чатах?
Світлом кохання наповнена вчора
Кану сьогодні я каменем чорним.
Н е в і д п у с к а й,
ані в сни,
ані в спомин,
Найгарячіший останній мій Промінь!
Серце щемить…
Повне холодом ртуті.
Стукає в скронях:
як бути-минути?
Ладо,
лечу в твої очі гарячі,
Повені шалу чекаю терпляче.
Н е в і д п у с к а й!
Я так хочу любити!
…Потяг рушає.
Ніщо не змінити.
29
Хвилина.
Потяг рушив.
Боже, вмерла?
(Вина хоч би.)
Чия у цім вина?..
Кололо в серці – це розлуки свердла.
Я знову в світі мороку й вигнань.
Кудись везли мене.
Вірніше тіло:
Мій тулуб,
руки,
ноги,
голова.
Казали люди:
наче свічка біла,
Болить тобі?
А що чужі слова!?.
Кудись я їхала.
Тряслась, мов дрова.
Холодні вікна,
люди,
вулиці,
міста.
Не спромоглась сусідам й на півслова,
Мов чорний іній випалив вуста.
Гарчали гучномовці на перонах.
В очах дощі,
мов леза протягли.
Я їхала?
Не знаю…
Чорна зона.
Душа без крил – на милицях,
болить.
Душа не годна врятувати тіло
Холодне,
ані руш –
мов у труні.
Не злине в Світ
на лебединих крилах,
Се Карна й Желя* полонили дні.
Мені однак.
Ні відчуття,
ні жаху.
Мені однак.
Це знак: тебе нема.
Поранена,
самотня,
Біла Птаха.
Повзе вужем
крізь мене вже зима.
І знаю я:
без тебе сонце стане,
Мов згусток болю,
на моїм вікні,
І рано ранок закривавить рана –
Конаю в муках,
наче на війні.
Душа – вовчиця дикої печалі…
Лиш голос твій, мов квітка, в цій душі.
Коханий мій,
я ж просто
п о м и р а л а,
По краплі
в и т і к а л а в ті дощі!
Як я знайшла себе?
Даждьбог лиш віда.
Збудили дзвони мерзлих горобин.
Отямилась.
Живу.
Холодний Світе,
Окрадену
оплакуєш
один…
* Желя – давня Богиня печалі, скорботи.