Живу із вірою не в тих,
хто замовляє грім,
А хто гримить перунами і рунами любові,
Зринає духом з чистих вод
до ясних тиш зорі,
В біді і душу розіпне на крик болиголову.
На красних дугах райдуг часом вороння!
Арканили і мову, й тіло,
зранене до крові.
Живу із вірою не в тих,
хто світить навмання.
Перуне мій,
розверзни небеса
на віще Слово!
КАРБИ
* За історичної пам’яті людства щоразу складалася одна і та ж сама характерна ситуація: нові типи цивілізації започатковували книги-абсолюти, «абсолютні книги». Ці Книги ставали духовними святинями, незаперечними і невичерпними криницями мудрости на цілі тисячоліття для людства. По Слову, Сказаному Звище, творили самих себе. Тому Слово мало бути благодаттю – Мудрістю, явленою звідти, де буття ще не було зганьблене, де являло святість (абсолютну чистоту). Благодать ставала Одкровенням, ставала Законом Буття (способом мислення Людини, відчування і почування, поведінки її у світі); ставала Образом Буття (наслідком) і, зрештою, Типом Буття – зреалізованим словом-благодаттю у відповідному Типі Культури.
Зі збірки-волхвеми «ГРІМ» (2006).