У бібліотеці ім. Тараса Шевченка відбулося літературно-мистецьке свято «Стережу себе, свою совість – служити Слову!» до ювілею відомої сумської поетеси, композиторки, народної майстрині, громадської діячки, лауреатки літературних премій ім. Олександра Олеся й Анатолія Погрібного, обласної премії в галузі художньої літератури, Світової федерації українських жінок ім. Марусі Бек Людмили Ромен. Вона й справді щиро й самовіддано служить поетичному слову в усім його розмаїтті – синонімічнім багатстві його, у проникненні до глибин прамови, творить неологізми органічні для пісенної мови народу. Людмила Ромен тонко відчуває музику слова, бо її перше покликання – музика. Вона жалкує, що не завершила своєї освіти в консерваторії, та ми вдячні долі, що привела її до поетичного слова України. Може якби вона завершила освіту на білоруських теренах, то вийшла б із неї пересічна музикантша Машка-Ромашка, а так ми маємо непересічну поетесу з гордим найменням – Людмила Ромен. Це псевдо вона взяла од її рідного міста над Сулою:
Я народилася в Ромні серед зими,
Моя зоря зійшла понад снігами…
І я ввібрала ту січневу мить,
Щоб світ любить лиш білими словами…
Тут мимоволі пригадується білий сон Мавки з «Лісової пісні:
…і снилися мені все білі сни,
На сріблі сяли ясні самоцвіти,
Стелилися незнані трави, квіти,
Прозорі, білі…
Такі ж і схожі сріблисто-білі асоціації і в поезії Людмили Ромен:
Як тепло стріла ти мне, моя голубко біла.
Краса! – Тремтить душа.
Срібляться, сяють виднокола –
Село – до обрію пливуть шпилі, хати і доли.
Казково стріла ти мене сніжком сріблясто-білим.
Срібляться виднокола
Звісно, не слід проводити прозорі паралелі, бо Лесю Українку навіть наші воріженьки вважають найбільшою поетесою світу, але якісь алгоритми збігаються чи не в усіх наших творців. Леся Українка теж на початках мріяла стати музиканткою, але хвороба цього недопустила. Якось так воно складається, що українські митці доходять до зрілості не од академічної освіти, а від єднання з народом, його фольклором, піснею. Таким шляхом ішли Микола Леонтович, Микола Лисенко, та ж Леся з її чоловіком музикознавцем Климом Квіткою… доля не вела їх одразу до консерваторій, а занурювала в народну стихію. Так сталося і з нашою героїнею:
Поезія моя свята – моє небесне Слово,
Звеличую тобою світ! І стверджу істину тремку…
Поезія Л. Ромен славиться тонкою та модерновою технікою, поряд із класичними тріолетами з’являються її новотвори – роменлети, коло-цикли, злюби, волхвеми… Ось для нашої кульбабки віднайшла вона у скарбниці народній давню кондову назву – кульбава:
Жовті кульбави – як пам’ять вохриста:
Ти і синочки у травах майових.
Ми цілий світ.
Ми щасливі в любові!
В жовтих кульбавах –очам променисто!
Є в нашої поетеси дивовижні за технікою вірші, в яких кожне слово починається з тієї ж літери, такий вірш, присвячений бабусі прочитала вона й на імпрезі. Ось приклад, де навіть епіграф з Тараса Шевченка, починається з Д:
Думи мої, думи…
Додумала, домислила,
Добігла думкою до далеких долин.
Драстуйте, дорогі Долини!
Добрий день, дорога Діброво!
У Людмили Ромен своєрідна філософія, ставлення до язичества, християнства, історії краю. Не з усім погоджуючись теоретично, вважаю, колядки, крашанки – то наші вічні архетипи, наш Щедрик прославив нас у світі й у Всесвіті – але приймаю поетичний світ Людмили як поетичну гру, фантазії, варіації на теми історії. А вже з чим згоден цілковито, то це з її потрактуванням модного нині занурення людини у свою тісну бульбашку, у свої селфі, смартфони (в її стилі екстраполював би їх на смерть духовну), це небезпечно не лиш естетично, а й етично, каже поетеса, люди зовсім не помічають краси, розмаїття світу, чарівливої весни, довкілля, розмаю Всесвіту. Самозречене занурення в зашорений вузький загумінок породжує негатив, збіднення емоцій, лексикону людини, уяву. Любов до землі, весни, до рідного краю – це ж і наша Перемога! Любов, позитив, відкритість до Всесвіту сильніші од прокльонів, ненависті – хоч і до тих же воріженьків; ми здолаємо їх своїм гуманізмом, вірою в майбуття. Звісно, не зрікаючись і звитяжної борні, любов кличе й до звитяг, до жертви на вівтар Вітчизни. Не даремно один з епіграфів її поезії – лиш тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив…
Є в поезії Л.Ромен, окрім фантастичних, вселюдських світів і присвята рідним селам, місцям Сумщини:
О лісе! Краса! Аж сльоза – на сніги,
І руки твої –ніжна серця молитва,
Тремтлива любовю, вустами налита.
Тут вперше! Краса! Ти мені дорогий.
Це міні-Карпати! Ліси – як стоги.
Ялини засніжені, пишні, як свита…
Шпилівська краса!
А ось історична Пустовійтівка під Ромном, батьківщина Петра Калнишевського:
Аїр на Сулі прощальну пише повість.
Засихає клечання… три серця… Трійця…
(«Трійця у Пустовійтівці»)
Ювілярка подарувала нам пісні на власні слова й на слова О. Олеся у власнім виконанні.
Імпрезу гарно провели працівниці бібліотеки Олена Кузьміна та Ірина Самойлова, поетесу тепло з нагородами вітали директорка бібліотеки Юлія Заговора, голова Сумської «Просвіти» Олексій Шевченко та членкиня її правління Ганна Петренко, заступник голови Сумського земляцтва в Києві Віктор Соболевський, поетеса Валентина Мироненко, голова спілки письменників Сергій П’ятаченко, учні та вчителька режисерського відділу училища ім. Дмитра Бортнянського, учні шкіл, діти, численні шанувальники поезії ювілярки.
Вітаємо пані Людмилу з Великодним святом паски, чекаємо од неї Великодних крашанок, бо ж вона ще й майстриня! З роси й води Вам, Людмило Валентинівно!
Пилип КИСЛИЦЯ
Газета «ЯРМАРОК» № 20, 16.05.2024