Жінка й море

Людмилі Ромен присуджено премію ім. О. Олеся за 2009 рік

Ольга Лобода

На околиці міста жила дівчинка. Тоді ще сонце котилося небом так довго, як буває тільки у дитинстві. А чорнобривці, посаджені матір’ю, килимами вистилали подвір’я. Лунко падали яблука у батьківському саду, на мить полохаючи мелодії. Світ повнився мріями, які спершу линули до неба, а потім зорепадами розсипалися над землею. Словами і нотними знаками лягали на аркуші паперу. Вдалині підіймалися багатоповерхові будинки, викрадаючи у жителів обрії. Мабуть, від того людям все видавалося звичайним: і сонце, і яблука, і дівчинка. Хіба вірить хто в пурпурові вітрила Ассоль? Але впевнена хода обраних. Крізь віки і століття, залишаючи в минулому штучні держави, ідуть вони до істини. Дівчинка виросла і стала відомою українською поеткою, ім’я якої Людмила Ромен. Її голос почула країна, коли Україна стала незалежною. Потужно і пристрасно увійшла Людмила Валентинівна з волфемами і тріолетами у третє тисячоліття. Її книги «Білий лебідь – лебідь Чорний», «Грім. Друга скри-жаль», «Злюби» – пожива для спраглої душі, авторське дешифрування кодової інформації про світ, біля витоків якого Любов.
Про поезію Людмили Ромен, члена Національної спілки письменників України з 2001 року, говорять багато. Одні здивовано, інші – обурено, треті – захоплено, та ніхто – байдуже! Хто вона, котру називають «генієм» і «язичницею, задивленою в космос», «новотворцем» і «дивом»? Найкраще про Людмилу Ромен міг би розказати вітер, він же «невидимий, блаженно, смичком виводив» по слідах її. Але вітри такі непостійні! Найгучніше про неї б прогуркотіли громи! Вона ж сама, як грім «гарячотіла». Та мало хто розуміє їхню мову. Шістнадцять років тому Людмила Ромен видала першу збірку поезій «На вітрянім вогні», розпочавши публічну відверту розмову у царині щастя. Назва книги поєднала дві стихії: вітер і вогонь. Весь час у русі, і спробуй утримати їх. Чи не таке щастя? Здається, ось воно! Та не сховати його у скрині, не передати у спадщину. «Куди ж свої думи тяжкі прихилити?
Чи є воно, щастя, на світі, чи ні?» – риторично запитує поетеса. У пошуках вона покірна і горда, мудра і любляча:

Ладо мій, князю мій,
землі руської повелителю,
володарю душі моєї і серця –
я навіки твоя полонянка.
Я пісня, я меч, я думка твоя.

Людмила програмує власне щастя, проголошуючи свої почуття:

бо скільки б не рвав пелюсток,
як одна, говоритимуть
м о ї м и в у с т а м и,
с л ь о з о ю – р о с о ю,
одне
найтепліше слово у світі –
л ю б л ю…

Її тріолети мають чіткі форми, але це не заважає поетесі бути природною і розкутою. Людмила Ромен віртуозно використовує магію слова, усвідомлює живу його сутність. Аякже! «Спочатку було Слово, і Слово було Богом». Утілення думки, вібруючи, змінює простір. Людмила має владу над словом, терпляче і наполегливо відшукує ключі до людської душі. Народжена на землі, яка дві з половиною тисяч років тому була осердям священної землі Геррос, жінка досліджує безцінні скарби духовних надбань. Символічні сім розділів книги «На вістрянім вогні» здаються окремими зібраннями, у кожному свій голос, настрій, бачення життя. Розділ «Тріолети від 13» започатковує книгу, присвячену «світлій пам’яті» матері.

Це земна остання мамина дорога.
Світ і біль упав мені під ноги.

«Від холоду», «Від болю», «Від сну»… – тріолети страждань і туги. Там «кущі попримерзали до вікна», вітер застиг, «наче воском розлився», «свічками віск стікав – густе, бліде вино». Рефреном «Чи холодно горобині серед зими?» апелює до природної стихії, зіставляючи людські переживання з природними явищами:

Як холодно тепер на маминім порозі.

Втрата, біль від якої не втамують ані сльози, ані мовчання, ані час. Туга руйнує все, і вже ні рими, ні розділових знаків, тільки безмірна печаль:

З якої гори безжально
зірвався вітер так рано
на мамину кволу свічку
н е д о г о в о р и л а
н е д о ж и л а
н е д о г о р і л а

Так гаснуть останні жаринки життя.
Інший розділ «Зимовий шлях», в якому опиняєшся на межі життя і потойбіччя. Слово не тримається рядка, кожне опускається сходинкою донизу, до землі, адже:

крапля
крові
топить
краплю
слова.

Світ звужується до стін лікарняної палати, такої ж білої, «як білі звуки неба», «як біле полум’я доріг», «як білий біль»… І знову сакральна цифра «сім», як сім днів тижня, як сім кольорів сонячного спектру, як сім нот звукоряду, як у Києві – «Єрусалимі міст руських» сім чудес світу.

А тут
наш світ –
сім душ –
одне вікно.

Цифра, що є носієм гармонії, дисонує з реальністю. І вже «вітер в обличчя – весь чорний на лихо» – чорний колір нескінченності над білим світом чистоти людської душі. Філософськи-символічно авторка подає процес завершення земного життя:

І сокира стинає голови,
Її міцно тримає чиясь рука.

Зупинити невідворотність може лише кохання:

Це світло любові, –
А ним я жива.

Для героїні до самозречення важливо зберегти «білість» (святість) для коханого:

Я білий траур зодягну,
Снігами вкриюся,
Замерзну,
Неживою упаду
На чистім аркуші паперу.

Поезія Людмили Ромен такого високого гатунку, що сприймається не інакше, як у контексті світової лірики. Давньогрецьку поетесу Сапфо сучасники називали дивом і десятою музою, вважаючи, що в історії марно шукати жінку, котра б у поезії могла б витримати бодай приблизне порівняння із Сапфо. Аж ні. Я пізнаю в Людмилі Ромен пристрасну Сапфо, і болісно мужню Ліну Костенко, і філософськи відверту Оксану Забужко…
Фіалкокучерява, чуттєва, з посмішкою ніжною – такою бачиться нам Сапфо з глибини двох з половиною тисячоліть. Поетеса з острова Лесбос розповіла про найкраще: як почуває себе душа, пізнавши кохання. «Жереб мені випав такий: серцем палким любити», – зізнається вона. Сапфо змальовує томління безодвітної любові, виходячи за межі буденності: «До богів подібний, мені здається, Той, хто біля тебе». У цих словах не просто чітко викладена формула античності: «Люди, як боги і боги, як люди». Засновниця і начальниця «дому Муз» при храмі Афродіти усівдомлює свої особисте безсмертя через Любов і , як з рівною, спілкується з богинею:

Здалеку мої ти благання чула,
Батьківський чертог кидала й до мене
На колісниці
Золотій летіла ти.

Що ж то за жінка така, що на поклик її мчить сама Афродіта? На репродукції помпейської фрески із зображенням Сапфо бачимо вродливу тендітну жінку. Виткі кучері обрамлюють обличччя давньогрецької красуні. Великі бездонні очі з під розлогих брів замріяно дивляться перед собою. Здається, осмислює нас, а насправді заглиблена в себе. Тонкі пальці тримають книгу. Мить натхнення, творчості, мрії.
Така ж осяйна і мрійлива Людмила Ромен! Золотисте сяюче волосся (провідник космічної енергії) важкими кучерями стікає по плечах. Ось ідеал жіночої краси. Такими бачити Сапфо хотіла знатних дівчат, слухачок Школи риторики: «Мов богиня була ти їй». Обличчя Людмили осяяне мерехтливим світлом – сяйвом душі. Ясний погляд із-під розкрилля темних брів, вуста звабливі, усмішка привітна – вона ось поруч, а насправді так далеко! Думки її спрямовані у вічність, яку поетка прагне розгадати:

Змітаю сніг з празим,
з прапам’яті – іржу.
Код таїни – скрижаль.
На віще слово Правди
в час апокаліпсису
свята потреба.

Людмила Ромен ностальгує за прадавніми часами, прагне відродження природних коренів. Так немовля згортається клубочком, неначе хоче в лоно матері вернутись. Адже там прихисток надійний і безпечний. Так в сні дорослі захисту шукають. Її слова звучать, неначе мантри, що створюють підгрунтя для здійснення духовних і матеріальних бажань. Лірична героїня Людмили Ромен відчуває себе «богинею золотою» поруч зі своїм «Золотим Чоловіком». Вона вбачає себе частиною природи, зізнається:

Приміряю на себе Сонця німб,
Дощем останнім обпечу Вас смерком.
Я – та, одна, із божевільних німф,
Що викреше Любов із Пісні смерті.

Близькість стародавніх людей до природи оживлювала її. Людмила Ромен також переконана, що все у природі відгукується на людські почуття та словесні їх вираження. Жінка усвідомлює, настільки складний шлях відтворення власних витоків:

Я буду так довго до Тебе іти,
Так довго-предовго я ще не ходила…

Вона прагне пізнати і, пропустивши через любляче серце, донести істину до читача. Замовляння, молитви, чарування, та медитації Людмили Ромен настояні на знаннях праоснов української культури і розумінні природи.
А що Сапфо? Та, для якої пракорені були такі ж природні, як нам «медові трави», «беріз весняний серпантин» і ті «дощі, які пасуться в тернах»? Кохала! Вірші Сапфо – то заклики до сонця, до кохання і життя. Оспівала спілкування між подругами, ревність і розлуку. Не дивно, що поетеса стала легендою за життя. Ще б пак! Так кохати, так дружити і так геніально це озвучити. Із далеких віків чуємо звернення до коханого.
Сапфо: Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,
Голосу твого ніжного бриніння
Слухає…
Хто не кохав, лиш той не зрозуміє, яку владу має голос жаданої людини. Він дзвенить над світом. Людмила Ромен відчуває його кожним атомом крові, кожною клітиною тіла:

Проллє Ваш голос сріблотінь тепла:
Дні-стільники наповняться медами.

Вона сприймає голос коханого музикою, то «черемхи білого роялю ніжні звуки» і , мов найдорожчий скарб, прагне чути знову:

Тож шепотіть мені палкі слова.
Ваш голос! Боже, мов розрив-трава!

А зустріч з любим – то неземне щастя. Про це читаємо у Сапфо:

Тільки я побачу тебе – і слова
Мовить не можу.

А в Людмила Ромен:

Як поруч, близько Ви!
Аж терпне серце, терпнуть руки.
У морі буднів сих
піднять вітрило –
і до вас
л ю б и т ь.

Жінка в усі віки залишається жінкою. Хіба не вустами Сапфо говорить представниця двадцять першого століття Людмила Ромен:

Без тебе жить –
Як дню не бачить сонця.
Без тебе жить, як і не жить.

Закохана людина захопленими очима сприймає довкілля. Сапфо помічає не лише «Яблунь квітучі віти», а й їхню тінь, і прибраний «барвистим цвітом щедро луг зелений», і троянди, що «вкрили густо землю всю»… Людмила Ромен споглядає, як «вишневу купіль розлили сади», «квіткують сни фіалками у спориші», «святкує клен з черемхою весілля»… Здається, наша сучасниця застерігає бути обережним і не порушити гармонію природи. Вона ж благає:

Не грайтесь байдуже
Ані словом, ні вогнем

Диво дивне! Дві такі відалені у часі жінки, такі однаково пристрасні любов’ю і потужні словом. Сапфо порівнює нареченого зі стрункою гілкою, з міфічним героєм. Наголошує при цьому: «Я ж кажу: найкраще є те на світі, Що полюбив ти». А для Людмили коханий – «пролісок», «мій князь», «молитва рання і вечірня». Її поезія, як і лірика Сапфо, близька до народної пісні, сповнена особливої теплоти і задушевності. Те ж обожнювання природного начала, любов до всього сущого, радість земного буття. Її кохання – то священнодійство. Лірична героїня веде себе так, як визначено давньою народною мудрістю: «Танцюй, ніби тебе ніхто не бачить, співай, ніби тебе ніхто не чує, кохай, ніби тобі не завдавали болю»:

Я далека й чужа.
Ви мене
навіть в сни
не впустили.

Попри те, що кожна жінка прагне бути отією єдиною, все ж важливіше – самій кохати. І яким би не було болісним почуття, воно не допускає зчерствіння душі, надає тілу краси божественної. Емоції полонять читача і втягуєшся у відверто-відкритий світ Людмили Ромен з її одвічним прагненням пізнати життя в усій повноті і високості. І серцем ловиш ті слова, так щедро надіслані (відпущені) нею:

Я відпускаю вас, слова!
Живіть, радійте!
І відлюбіть за того, хто кохать не вмів.
Колись комусь озвуся із далеких снів
Дощем, лебідкою чи білим ромен-цвітом.

«Ромни сьогодні». – 28 січня 2010

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *