Людмила Ромен

Ясна сестра

Людмилі Ромен

Спливу у спів – знов пустами піду.
Як все мені образливо обридло!
Було, здалося: допластавсь у рідне,
Та замість Роду зринув у Орду.

Розтринькав так наврочено роки, –
На світ оцей, мов на собаку, дарма гримнув.
Лиш гривеники виросли у гривні.
А юдам що? «Все рівно – срібняки…»

Я втав, як дощ метеоритний, в бруд трясин.
Зате по ринвах щебенем по-обрязка-ав!
І не погано вже давно, прадавньо блядсько:
Іржу і ту із жерсті не струсив!

Аж іній закипа в очах – се страх:
«В які ж каверни Вічність переллєм ми?!»
Десь досвіт там… – де пряне паралельно
Така ж налякана, але ясна Сестра.

Ще не стомилась, може? Вись ще п’є,
І по-язичницьки «Я» зичить переяви…
Дай, Боже, хоча б їй по праву й правді Праві!
Бо «Я» оте – уже не є «моє».

Повз щастя – шасть (отак зриваються з орбіти),
І все – ти щез… О, Господи, іти ще??!
Немає сил.
   Пустіть!!!
      Лиш співу тиші
Ще хочеться востаннє… і сердито!

09.05.08.
Олег ГОНЧАРЕНКО, член НСПУ
м. Мелітополь

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.