Диптих
Щоб тебе за мною так пекло,
як пече вогонь той віск!
З народного замовляння
I.
Ти від’їжджав.
Як сніг, блідий.
Ніякий.
З останніх сил продихував вікно.
У сум’ятті згрібав хвилини м’яко,
Між небом і землею тік вином.
Кохань і крил!
Ти жереб взяв любити!?
Поглянув в душу, – а вогню – катма.
Злетіло серце, як свіча у вітер.
Воскову тінь спивав німий туман.
І, може, кинув ти услід, з відчаю:
– А щоб тебе за мною так пекло!..
Згораю тихо у гіркій печалі.
(Яке ж на поміч кликнути зело?)
Нам випив Час всю молодість на ріках,
І з кожним днем все далі береги.
Ми розминулися…
давно
й довіку.
Сповідують печалі злі сніги.
II.
Йдуть крізь Печаль віки –
з твоїм обличчям –
Дзвенять на вітрі мерзлі рушники.
Обабіч Ве́сни і спокус освіччя,
Спливає Час, – десь шелестять піски.
А грім струною виріс в небі літа,
Пройшов крізь серце.
Крові постання!
Сю Жінку –
ти кохав !?
Таїнно в світі
Кричать пісні.
Невольниче-пісняр,
Не кинь це серце чисте й безборонне,
Поглянь! –
ці очі в смутку і мольбі!!!
Стоїть ся Жінка-Осінь, як Мадонна,
Востаннє (?)
посміхається тобі.
Зі збірки-волхвеми «Грім» (2006)