Косівщинському народному музею Лесі Українки – 55 років!
На теренах Сумщини у Косівщині гідно увічнене ім’я славетної поетеси Лесі Українки не лише як класика, що збагатила українську літературу і здобула світове визнання, а й людини, доля якої переплелася з цим краєм.
Пломенисте слово, вогонь пісень, мужньої доньки України, чиє ім’я прибрала собі Леся Українка, вплелися у веселий травневий сонцеграй, сповнили своїм духом одну з кращих околиць Сум – селище Косівщина.
Тут у Косівщині ім’я Лесі Українки звучить у кожного на вустах, адже перша вулиця села названа її ім’ям. Окрасою села є велика загальноосвітня школа І-Ш ступенів, яка но-сить ім’я поетеси. За школою шумлять зеленим листом та палахкотять травневими свічками каштани – це Лесин парк – улюблене місце відпочинку жителів села. У центрі парку пам’ятник великій донці України – співачці Досвітніх Вогнів – Лесі Українці (скульптора Я. Д. Красножона), встановлений у 1987 році, до якого веде каштанова алея.
Саме сюди, у Косівщину, 137 років тому, у травні далекого 1889 року, вісімнадцятирічну тяжко хвору на туберкульоз кісток Лесю, привезла мати поетеси Олена Пчілка на лікування до народної цілительки Парасковії Назарівни Богуш (1826-1907). Її вміння лікувати людей було відоме не лише в країні, але і поза її межами. Вона користувалася широкою популярністю, і, за свідченням письменниці, мала офіційний дозвіл на лікування певних хвороб гарячими грязевими ваннами. Залишилися спогади самої Лесі в листах, де вона пише, що «лікування в Косівщині схоже на лікування в Криму, тільки в Криму ванни гріються на сонці, а в баби Параски за сонце править піч». Витримувати процедури народної лікарки було нелегко. Була неймовірна спека. Довго витримувати її було неможливо. Треба мати душевну стійкість. Баба Параска до пацієнтів ставилась суворо. Пізніше Леся згадувала про Парасковію Назарівну, «яка вона була поважна, шанована, сувора та строга по відношенню до хворих, і як вони боялися її та слухалися», що народна цілителька не брала ні з кого ні копійки, а платили їй – хто чим міг.
Цілий місяць провела на лікуванні Леся Українка у П.Н. Богуш. Наслідки лікування були дуже вдалі – поетеса перший раз у житті помітно поправилась, та й з ногою їй стало краще, вона вже сама могла одягати панчохи та черевики, чого не могла робити раніше. Щирі враження Лесі Українки від перебування на хуторі Косівщина у Параски Богуш, від весняної слобожанської природи, від побаченого селянського життя та побуту знайшли відображення в нарисі «Весняні співи», написаному 1 грудня 1889 року вже на Волині.
На сайті Сумського історичного порталу є стаття Сергія П’ятаченка «Етнографічні і фольклорно-літературні аспекти перебування Лесі Українки на хуторі Косівщина» (2018), яка ширше розкриває цю подію.
У рік 95-річчя Лесі Українки сумський краєзнавець Геннадій Петров відвідав Косівщи-ну. Ось що він писав: «Те, що вдалося побачити, перевершило всі сподівання. В селі ще й досі збереглася хата народної лікарки Параски Богуш, до якої в 1889 році приїздила на ліку-вання поетеса. Хата від років похилилася на бік і стоїть, як мовчазний свідок тих численних відвідин, які знало село в другій половині минулого сторіччя. Збереглася і вулиця, якою хо-дила наша Леся. Було тоді в селі всього 15 дворів. Власне, це був хутір з однією-однісінькою вуличкою. Тепер Косівщина велике село… Виявилось, що живий один дідусь, який на власні очі бачив Лесю Українку. Це колгоспний сторож Яків Євдокимович Богуш. Коли приїздила поетеса, мав він 9 років. За довгий вік чимало спливло подій. Тільки дідусь досі добре пам’ятає, що хвора дівчина, яка ходила по селу з паличкою, відразу привернула загальну увагу. Вона була худорлява, просто зодягнена. І що найбільше вражало: була наче б то з багатої сім’ї, а розмовляла українською мовою, розпитувала селян про їх життя. Серед всіх, хто приїздив лікуватись здалеку, таких не траплялось ні раніше, ні пізніше»*.
Втішаючись баченим і почутим в його голові роїлися думки: «А чому б не присвоїти імені поетеси школі?.. А чому б не встановити меморіальної дошки?.. І хіба б не прикрасив село бюст поетеси?..»** Його думки матеріалізувалися через 5 років…
Лариса Петрівна Косач… Косач і Косівщина… Бачимо спільнокореневе. Чи не тому так прийшлася до помочі енергетика Косівщинської землі, її лікарських трав, весняного чистого повітря, сонечка, доброго душевного слова цілительки.
55 років тому, саме в день 100-ого ювілею Поетеси, 1971 року був започаткований музей Лесі Українки в місцевій школі, яка носить її ім’я. У листопаді 2004 року музею присвоєно звання «Народний». Він увійшов у четвірку кращих музеїв України.
Багато для музею зробила його перша директорка і засновниця Галина Петрівна Ле-бідь. А опісля продовжила її неоціненну справу учителька української мови Ніна Михайлівна Тищенко, а на той час директорка Косівщинської ЗОШ. Вона була душею музею і її дбайливою господинею, закоханою у творчий і життєвий шлях Поетеси. Ніна Михайлівна могла годинами розповідати про Лесю як про рідну людину, до долі якої прикипіла всією душею. На жаль, вона теж відійшла у Вічність. Обидві залишили по собі добру пам’ять…
Починалося все із кількох експонатів. Сьогодні ж – такому музею може позаздрити на-віть столичний, адже Ніна Михайлівна зібрала такі документи та речі, яких ніде немає. Се-ред більше ніж пів тисячі експонатів – речі, що належали Парасці Богуш: горщик, товстостінна сулія, в якій два сантиметри товщина скла, і в якій бабця Параска заварювала ліки для хворих; ночви, які і досі, здається, пахнуть травами із заплавних рослин (саме в таких відварах народна цілителька парила немічних пацієнтів), рушник.
Експозиція музею побудована за життєписом Лесі Українки. Окрасою і гордістю музею є прижиттєві видання першої збірки творів поетеси «На крилах пісень» (1904 р.), журналу «Літературно-науковий вісник», що розпочинається поемою Лесі Українки «Прокляття Рахілі» (1918 р.), поема «Одержима» (1917р.), двохтомник творів (1923р.), робота Дікштейна «Кто чим жиє» в перекладі Лесі Українки та інші твори. Створена чудова експозиція «Селянська хата кінця Х1Х століття» речей із хати Параски Богуш.
Будиночок Параски Богуш не зберігся. Нині вулиця, на якій він знаходився, носить ім’я Лесі Українки. Про ті часи і можна дізнатись у музеї Косівщинської школи. Тут є речі побуту кінця ХІХ століття. Їх принесли жителі села, у тому числі родич Параски Богуш.
За часів Ніни Тищенко існувала гарна традиція: один раз на 3 роки з учениць 9 класу вибирали Лесю і ця дівчинка виконувала її роль до кінця 11 класу. Готували з учениць 12 екскурсоводів, які і проводили екскурсії.
За ці роки свого існування музей відвідали викладачі Празького університету, ціла когорта представників діаспори з Канади, США, Німеччини, Австралії, які приїздили на відзначення дня народження Івана Багряного. Окремо слід сказати про зв’язки музею з Союзом жінок-українок Західного Сіднею (Австралія). Часто до музею приїжджали представники цього Союзу з подарунками, які ставали дорогими експонатами музею.
Тут зберігається унікальна книга, надіслана з Австралії, обсягом 1100 сторінок нестан-дартного книговидавничого формату авторки Ольги Косач-Кривенюк (молодшої сестри Лесі Українки), в якій і описані всі факти життя поетеси і опубліковані документи, що підтвер-джують її перебування в Косівщині, у Параски Богуш. Це рідкісне видання свого часу видала Вільна Академія Українських Наук в Нью-Йорку (США). Таких примірників в Україні всього кілька. Відвідувачі Косівщинського музею Лесі Українки мають щастя відчути на дотик сторінки цієї книги, перегорнути їх. Національна Академія наук України видала як додаток до цієї книги список усіх знайомих сім’ї Косачів, де названо прізвища найвпливовіших людей кінця XIX – початку XX століття. І третьою в цьому списку – Параска Назарівна Богуш.
До початку повномасштабної війни у Косівщинській школі постійно проводили екскурсії. Найчастіше – у лютому та у травні. У лютому – на річницю з Дня народження письменниці проводилися свята «Зустріч в Лесиній світлиці».
У травні відбувалося традиційне щорічне культурно-мистецьке свято «Весняні співи». Косівщина завжди радо вітала гостей на культурно-мистецьких святах до річниці перебування тут Лесі Українки. Покладання квітів до підніжжя пам’ятника, виступи письменників та учнів, керівників району, культури. Лунали пісні та поезії. Оживало Лесине слово… Перервали цю традицію КОВІД, а тепер – війна…
«Ні, я жива, я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає», – крізь роки промовляє до нас Леся Українка вустами Мавки, героїні «Лісової пісні», що стали пророчими для самої поетеси, яка у своєму се-рці несла вогонь поезії, вогонь любові. Ці рядки стали символом незламності, внутрішньої свободи та духовної стійкості – рис, що визначали не лише її творчість, а й життєвий шлях.
У життєпису Лесі Українки є сторінка, пов’язана із Сумщиною не лише Косівщиною, а і Хмеловом, де родове коріння її чоловіка – Климента Квітки. Климент Васильович Квітка народився 4 лютого 1880 року в селі Хмелів Роменського повіту Полтавської губернії (нині Роменський район Сумської області).
Климент Квітка – український музикознавець-фольклорист. Результати його дослідни-цької роботи разючі: він зібрав і систематизував понад 6 тисяч українських, білоруських на-родних пісень. Активно використовуючи тогочасні технічні новації – наприклад, фонограф, – записав і тим самим зберіг для нащадків голоси Івана Франка, Лесі Українки, кобзаря Гната Гончаренка й інших українських митців. Написав багато наукових праць з історії та теорії музичного фольклору, музичних інструментів, створив низку навчальних і методичних посібників. Хоча в колективній пам’яті українців залишився, мабуть, насамперед чоловіком Лесі Українки.
1907 року побралися Климент Квітка і Лариса Петрівна Косач, з якою прожив 6 років до її смерті 1 серпня 1913. І майже п’ять із них вони провели в лікувальних подорожах від Єгипту до Кавказу. Водночас збирали фольклор. На кошти подружжя була організована ет-ноекспедиція Філарета Колеси, під час якої вперше зробили аудіозапис кобзарів. Чимало народних мелодій К. Квітка записав з її голосу. Уже після її відходу у Вічність у 1917-му році Климент видав двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки».
Леся Українка – це мислителька, яка руйнувала імперські наративи, утверджувала європейський вимір української літератури та мислила категоріями свободи, гідності й відповідальності. Її драматургія – від «Кассандри» (1903-07), «Боярині» (1913), до «Лісової пісні» (1911) – це глибокі філософські тексти про вибір, силу духу й ціну правди.
Поетеса писала:
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
У маленькому селі Косівщини, що під Сумами, залишається до сьогодні частина душі великої української поетеси, – душі, яка палала вогнем великої любові до життя.
Її творчість викликає живе, трепетне захоплення і співпереживання у серцях і наших душах. Її життєвий подвиг високого духу, спраги до знань, жаги до життя, величі кохання якої є орієнтиром на горизонті для всіх нас і для нашої України!
Її ім’я у світі буде жити, доки на мапі світу буде наша держава Україна!
Людмила РОМЕН,
член НСПУ
Стаття опублікована у “Ярмарку”, №21 від 28 травня 2026 року.
* Джерело: «Петров Геннадій. Щоденники. Нариси. Статті. Матеріали другої науково-практичної конференції дослідників «Петровські читання», стор. 251-253.
** Г. Петров. – Вперед. 1966. – 24 лютого.