Цикл ронделів
1. ЛЮБОВ УПАЛА НАВЕСНІ ТАКА
Любов упала навесні така,
Як блискавиць вогонь!
На пізні руна.
Сніги прощались.
Вгасли візерунки.
Як повнозвуко потекла ріка!
Рятуйте!
Загатіть!
Як тілу пружно!
Нехай приборка, трепетну, рука.
Любов упала навесні така,
Як блискавиць вогонь!
На пізні руна.
Без нот, а зазвучала в голих струнах,
Між трав заплуталась, як дощ! Жарка!
Пробачила холодний лід чекань,
І вперше!
йду красиво й грозолунно!
Любов упала (Господи!) така!
2. ЧЕРЕМХИ БІЛОГО РОЯЛЮ НІЖНІ ЗВУКИ
У морі буднів сих
піднять вітрило –
і до Вас – л ю б и т ь!
Литаври тіла, –
вже не втримать сонячного згуку.
Весна!
Черемхи білого роялю ніжні звуки
Мелодією серця розцвітали.
О, солодка мить!
Мовчання Ваше
(я все чула!)
розбудило всенький Світ!
Як поруч, близько Ви!
Аж терпне серце, терпнуть руки.
У морі буднів сих
піднять вітрило –
і до Вас –
л ю б и т ь!
Литаври тіла! –
Вже не втримать сонячного згуку.
Сей характерник-вітер
нам у сурми вишень засурмить.
Ярій, душе моя!
Вихлюпуйся в зелені луки!
О, потопи в цілункові мої крикливі смутки!
Черемхи білого роялю звуків не згасіть!
У морі буднів сих
піднять вітрило –
і до Вас –
л ю б і т ь!
3. ВЕСНА ОДВІЧНА ВОСКРЕСАЄ!
Прислухайтесь!
Весна одвічна воскресає!
Черемха в білоцвітті,
згубить трепетом вогнів,
Це тихий рай.
emsp; Ось поруч ми!
Нікого не виніть.
О Боже, дякую!
Хвилина щастя. Травень.
Не мій! (Чужий.)
Недоторком я мрію не скараю.
Не мій.
Та очі в очі зацвіли.
Не в сні!
Не в сні!
Прислухайтесь!
Весна одвічна воскресає!
Черемха в білоцвітті,
манить трепетом вогнів.
І солов’їсі в лісі соловей співає:
– Я Вас кохаю, мила пташечко!
А Ви мені
Прошелестіть хоч вітром близько,
голосом весни,
І Вам душа
всміхнеться дзвінко сонцеграєм.
Прислухайтесь!
Весна одвічна воскресає!
4. ЯКІ ГРОМИ! СКЛЕПІННЯ НЕБА РВУТЬ!
Які громи! Склепіння неба рвуть!
Зловлю.
Вхоплю!
Люблю!
Весні – яріть!
Ще зовсім теплий, вічністю зігрітий,
Ось перший пролісок припав до вуст.
Я блискавками палену канву
Небес засію взором сонцелітер.
Які громи! Склепіння неба рвуть!
Зловлю.
Вхоплю!
Люблю!
Весні – яріть!
Я ці громи на нашу честь назву
«Людмила й Володимир»,
наче квіти, –
Співають небеса.
О, слухай, Світе!
Уста в уста.
Намолюють траву.
Які громи!
Їх кину у строфу.
5. ЗАСВІТІТЬ МОЇ БІЛІ РОНДЕЛІ
Засвітіть мої білі ронделі –
Молочаї пахучого сну,
Цю черемхову мрію хмільну:
Злюбом стати, як Леля з Полелем.
Проступають гаївки містерій!
Вперше серце відчуло Весну!
Засвіти!
Мої білі ронделі –
Молочаї пахучого сну.
Відпливаєш у марінь пастелі.
Криком Туги тебе не замкну,
Не зманю в цю Любов неземну.
…Дзвоном серце.
А в небі – веселик.
Засвітіть мені білі ронделі.
6. ЦЕ ВАША ЛИПА В НЕБО ЗАЦВІЛА!
Це Ваша липа в небо зацвіла!
Се небо пахне липою і Вами!
Бджолино мерехтить
аж над Сумами,
Аж над Сумами золоте гілля!
Проллє Ваш голос сріблотінь тепла:
Дні-стільники наповняться медами.
Це Ваша липа в небо зацвіла!
Се небо пахне липою і Вами!
В це небо Мрій прикликала бджола.
Се небо стріло Вашими руками.
І вже не квітом – сипало зірками.
Між Ваших вуст
до краплі
протекла.
Це Ваша липа в небі зацвіла!
7. ЯКІ МЕДИ ТЕЧУТЬ В ТОНКОГОЛОСИХ ВІТАХ!
Які меди течуть в тонкоголосих вітах!
Які мелодії!!!
Який солодкий тіла щем!
Не грайтеся байдуже
ані словом, ні вогнем.
Полелечку, як гірко у розлуці жити.
Простуджена душа моя і чакри літер.
А липа! Липа ж!
Вилита і сонцем, і дощем.
Які меди течуть в тонкоголосих вітах!
Які мелодії!!!
Який солодкий тіла щем!
– Нарви!
Я чаю хочу з липового цвіту.
Захриплий голос мій
блукає в світі міражем,
Бджолинооко у віконце зазирну тихцем,
Зітхнувши, потай,
приторкнусь до вуст
на мить лиш.
Які меди течуть в тонкоголосих вітах!
8. СЕРЕД ЦІЄЇ МУЗИКИ ПРОЗОРОЇ БЕРІЗ
Серед цієї музики прозорої беріз
Знайду тебе,
мій невблаганний і жорстокий,
І кину день до ніг,
від розпачу глибокий.
Ти запалив над ним гаряче люстро сліз.
Холодний погляд –
гостре лезо:
ось душі поріз.
Навіщо ти манив?
Візьми ж сей камінь-докір.
Серед цієї музики прозорої беріз
Знайду тебе,
мій невблаганний і жорстокий.
Я зачаклую Слово!
Чатуватиму!
Я – скрізь!
Мов кара, ти мені
і карма,
і навроки.
Лишу,
мов вітер,
тінь свою зеленооку.
Куди б не йшов, не їхав ти –
на мить хоч зупинись
Серед цієї музики прозорої беріз.
9. МІЙ ПРОЛІСКУ, ЯКА ЦЯ ДАЛЬ ПЕКУЧО-СИНЯ!
Мій проліску, яка ця даль пекучо-синя!
Ваш дикий погляд небо розколов навпіл.
Птахи надій, вітрами гнані в березіль,
На плечі кинули одну на двох пір’їну.
На дві душі – одна –
у р і з н о б і ч – стежина.
Стікали болем…
Та чомусь не меншав біль.
Мій проліску, яка ця даль пекучо-синя!
Ваш дикий погляд небо розколов навпіл.
Мрій-поривань – цю віхолу сердець єдину,
Невже не воскресить у жодну із неділь?!
Човни садів пливуть.
О ця стихія-хміль!
А ми – самотні тіні. –
Згустки із карміну.
Мій проліску!
Яка ця даль – пекучо-синя…
10. ЩАСТЯ НЕ В ТІМ – ПОРУЧ МАТИ…
Не повірите:
щастя не в тім – поруч мати,
А в любистках ночей колисково любить!
Де ніхто не зурочить,
не викраде мить
В прохолоду небес
сіять слово,
як м’яту.
Обсипати цілунками з далечі свято
Тиші образ Ваш світлий.
Це – серця зеніт.
Не повірите:
щастя не в тім – поруч мати,
А в любистках ночей
колисково любить!
Важу зустріч найпершу снігами каратів.
Зіштовхнулись серця, як світи із орбіт.
Випадковість чи карма?
Ви – долі пристріт!
Не піду до шептух.
мЯ так хочу кохати!
Не повірите:
щастя не в тім – поруч мати.
11. ДЗВЕНИТЬ В ДУШІ БЕРІЗ ВЕСНЯНИЙ СЕРПАНТИН
Дзвенить в душі беріз весняний серпантин.
Під теплим небом –
ні, не сонце –
стигма-жінка
Розіп’ята коханням на межі обжинків,
А Ваше серце хтось замкнув на карантин.
Я – великодня вся!
Волію воскресінь!
Я засвітила Вас! –
У Всесвіті – сльозинку.
Дзвенить в душі беріз весняний серпантин.
Під теплим небом –
ні, не сонце –
стигма-жінка.
Перед іконою Весни, її святинь,
Для Вас вінок зів’ю з хрещатого барвінку.
У тиші мрій
люблю
безтямно Вас і дзвінко!
– О, не порвіть струну!
Остання!
Мить горінь!
Дзвенить в душі беріз весняний серпантин.
12. ЛЮБИТИ СВЯТО, ЩЕДРО, ЖЕРТВЕННО
«Наша справа: чи кохаємо ми? чи вміємо ми кохати? А чи платить нам хто за кохання коханням, це не наша справа, за це спитає Бог…»
Микола Гоголь
Любити свято,
щедро,
жертвенно, без каяття.
Моя любов як грому музика і блискавиці.
Моя, і лиш моя, ця туга дикої вовчиці.
Ковтає Місяць крик.
Сльозою зорі шелестять.
У цій би музиці спізнать солодке розлиття!
Хто не кохав, а підло зраджував –
нехай проститься.
Любити свято, щедро,
жертвенно, без каяття.
Моя любов як грому музика і блискавиці.
Сестра,
дружина,
мати,
ж і н к а!
А душа – дитя –
Капризне.
Прасвіти зловити хоче в голос птиці,
Пірнати лебедино у розвеснені зіниці.
Не дайте ж Ви – проклять!
Ні заздрощів.
Ні співчуття. –
Любити свято,
щедро,
жертвенно,
без каяття.
13. КУЛЬБАВАМИ ЦВІТЕ МОЄ ВОЛОССЯ!
Кульбавами1 цвіте моє волосся!
Це заквітчали Ви!
Ніхто їх не зірве!
Хай серце Ваше лиш коханою назве.
Клубочки сонця сяють:
ось я,
ось я!
А очі, мов стриножені два лосі,
Мене пряли.
І мрій, і марінь круговерть.
Кульбавами цвіте моє волосся!
Це заквітчали Ви!
Ніхто їх не зірве!
А серце –
щастя-туги стоголосся.
Важку сльозу спивав до болю соловей.
Несу крізь ночі-далі небо грозове.
Стоптала сни.
Душа упала в роси.
Кульбавами цвіте моє волосся!
14. ОСЬ В НЕБЕСАХ КУПАЮТЬСЯ ГРОМИ!
Ось в небесах купаються громи!
Любові мову крешуть нам гарячу.
Чи чує серце, що вони тлумачать?
А ми закуті
(ким?) – німі…
Німі.
У зливі срібнопінній, нетерплячій,
Цих блискавиць мені зломи!
Ось в небесах купаються громи,
Любові мову крешуть нам гарячу.
Благословень молю у них.
Пробачень.
Жертовники…
сліпма шукають ще дими.
В дощах високих, ну ж бо, перейми!
То де ж ти,
де, коханий мій,
диваче?
Ось в небесах
до нас
гримлять громи!
15. Я НІКОЛИ ТЕБЕ НЕ ПОБАЧУ…
Я тебя никогда не увижу,
Я тебя никогда не забуду.
Зонг-опера «Юнона і Авось»
Я ніколи тебе не побачу,
Ти ніколи мене не забудеш.
Ця остання сльоза креше груди,
Це – остання. –
Тобі все пробачить.
Соловей розспівався, неначе –
Мить щаслива.
А це ж – чорний будень.
Я ніколи тебе не побачу,
Ти ніколи мене не забудеш!
Твоє світло очей – сонця зачин –
Сріблом сипле:
«Людмилонько! Людо!»
Ці слова,
мов кульбави!
Усюди.
Я – цвістиму!
Я – Вічність Терпляча!
Я ніколи тебе не побачу.
16. МАБУТЬ, ТО ВСЕ-ТАКИ БУЛО ПРОЩАННЯ
Мабуть, то все-таки було прощання,
Яка щаслива тризна!
І журби вінець.
В німе ячання впали крилами сердець, –
Невінчані
в черемховім вінчанні.
Як близько-близько,
Світе мій, Кохання!
Весна!
А смутки, мов євшан, –
щемкий чебрець.
Мабуть, то все-таки було прощання,
Яка щаслива тризна!
І журби вінець.
О квіте черемховий, грім печальний
Побив тебе…
Хто не любив – нехай кляне.
В душі-лампадці сиво плаче пломінець.
Приречено далекі.
Мрій смеркання.
Мабуть…
(То все-таки було –
п р о щ а н н я).
.
17. А ПАПОРОТЬ КВІТЛА ГЛУХОЮ ЛЮБОВ’Ю
А папороть квітла глухою любов’ю,
Та хоч кропивою, благаю, пожаль.
Очей синьоока лелеча печаль
Світи розливала мені проліскові.
Не клич, не мани у байдужу сю даль
Мій шал, мого тіла громи Перунові.
А папороть квітла глухою любов’ю,
Та хоч кропивою, благаю, пожаль.
Всі жала рішуче прийняти готова.
Інфарктно на серці.
(Вам серця не жаль?)
Не згасне душі золота пектораль,
Засвітить Олава2 таїнами слова.
… А папороть квітла глухою любов’ю.
18. НА ВУСТА НАКЛАДУ Я МОВЧАННЯ ПЕЧАТІ
На вуста накладу я мовчання печаті,
Поряд з Вами я – тиша вулканна.
Ті сніги, – мабуть, їм не розтануть.
(А душа – до Вас рветься,
все хоче сказати!)
Так невже
на земні всі страждання зачата?
О цей біль!
В серці – вирвами рани.
На вуста накладу я мовчання печаті,
Поряд з Вами я – тиша вулканна.
Чорнокоро завмерли ці вірші початі.
У зіницях далеких омана.
Знов ця дата…
Як Жінка, – (не в’яне!)
У снігах свічка страсна. –
На чатах.
На вуста накладу я мовчання печаті.
19. МОЄ СЛОВО ПЕКУЧЕ
Моє слово пекуче,
гартуйся в сльозі, яко меч,
Моя зброє жіноча,
вартуй сю любов неземну!
Доки серце повстале горить!
Доки зрад – не минуть!
Доки сонця потік кров’яний
в жилах днів не завмер.
Вище, вище кипи!
Мов горівка, у нервах.
Як смерч!
Розгорну небеса. –
Свято-грішно пізнати б весну!
Моє слово пекуче,
гартуйся в сльозі, яко меч,
Моя зброє жіноча,
вартуй сю любов неземну!
Я не звикла –
(не встигла)
до хліба твого
й водохрещ.
О мій Суме, – Всесвітній потоп!
Де б не був – дожену, –
Соком верб і беріз я наллюсь.
– Пий же трунок, ану!
Не біжи за вітрами
до зоряних віршів і втеч!
Моє слово пекуче –
мені моя втіха і меч.
20. ТИ ДАВ ПЕЧАЛЬ, ЯК ДАЛЬ…
Ти дав печаль, як даль…
і мрію споночілу,
Що ув очах безсонних
палить вірші з вуст свічі.
Яким же дивословом
твоє серце приручить?
Вже душу вина не п’янять.
Вулканно тілу.
Моє плече прикрий хоч листячком підбілу 3,
Хоч спомином торкнись.
І поцілуй зорю вночі.
Ти дав печаль, як даль.
І тишу споночілу,
Що ув очах безсонних
палить вірші з вуст свічі.
Я так боюсь – піднімеш сонце запізніло.
Дерева – вкляклі.
Переплавлять душу на мечі.
Твоя рука ласкава
кров’ю бризне-прокричить:
– Прости!
Не смів!
Завжди твоїм я був, Людмило!
… Ти дав печаль, як даль…
і мрію – споночілу.
21. ОЛАВА
Після зустрічі
Шкребешся зморшкувато
(всохла ж бо), Олаво,
У шибку спек ночей, роз’ятрюючи душу.
І серпень –
розкида вогні,
грімкоче тушем,
А тиша сліз моїх
сповза, як осад кави.
Дажбоже!
Всесвіту Законів не порушу,
Хоч ця Любов дає мені і волю, й право.
Шкребешся зморшкувато
(всохла ж бо), Олаво,
У шибку спек ночей,
роз’ятрюючи душу.
Олавонько, –
мій розпач і пекуча слава!
(Сміявся без жалю!)
А я – прощати мушу.
Той сміх…
на білі пелюстки розлився тушшю.
Ой квіте, квіте!
Упадеш в зневіри трави.
Шкребеться зморшкувато
(всохла ж бо), Олава…
22. ПЕКУЧА ТІНЬ
І ляже на папір пекуча Ваша тінь,
Слова ласкаві вжалить, наче кропивою.
Під серцем завирує.
Потечу рікою
Серед снігів в очей духмяну глибочінь.
Розводдя чистих правесняних розговінь,
Об ліс спіткнувшись,
крикне проліском любові.
І ляже на папір пекуча Ваша тінь,
Слова ласкаві вжалить, наче кропивою.
Крилом одним не розгойдати неба дзвін!
Відталий гай зустріне чорною бровою.
А я в стежини Ваші – шепотом-травою:
«Я Вас люблю
в це літо сонячних світлин!»
Та ляже на папір пекуча Ваша тінь.
23. ПОДАРУЙ МЕНІ ЛИСТЯ ОСІННЄ4
– Подаруй мені листя осіннє,
(Цвіт весни дарувати не зміг).
Хоч дощем окропи мій поріг,
Словом біль замоли.
Неодмінно
Буде осінь – ця мить воскресіння!
Станем чисті душею, мов сніг.
Подаруй мені листя осіннє,
(Цвіт весни дарувати не зміг).
Не виню.
Знаю, мрії – причинні.
Наша зустріч – любов, а не гріх.
Наше слово – потуги німих.
Світить Місяць мій сум піанінний.
– Подаруй мені листя осіннє.
24. ВЖЕ ТОБІ НІ ВОГОНЬ, АНІ ОСІНЬ…
Вже тобі ні вогонь, ані осінь, –
Знаю: листя опале під деревом.
За трикрапками – світ –
чорна ера ком.
Вже верба уплелась у волосся.
Хто полюбить, що аж відголосить?!
Хвиля мрії замерзла під берегом.
Вже тобі ні вогонь, ані осінь, –
Знаю, листя опале під деревом.
Світовид розвертає дням осі.
Перевтоми шикуються шерегом.
Не зазнала розко́шів.
Дощ шерехом
Поміж скривджених слів.
Не здалося,
Знаю, – листя опало…
під деревом.
1 – Давня назва кульбаби.
2 – Олава – річечка в Роменському районі.
3 – Одна із назв рослини мати-й-мачухи.
4 – Вірш писаний в лікарні.