Мліла до щему від холоду хвиль,
Що лоскотали мої босі ноги.
(Хто поведе в золотий Листопад?)
Берег і я.
Море Суму.
Нікого.
Човником небо снує горизонт.
Я ж, наче галька промита віками,
Каменем білим чекання стою,
Спечена сонцем, сповита вітрами.
Берег і Вічність.
І ти – ще ніхто, –
Струмінь води із часів мезозою.
Та вже тоді мабуть мріяла я:
Душу свою освітити Любов’ю,
Щоб не схолонуть,
не щезнуть в дощах,
Щоб світло-словом загуснути в рунах.
Море вколисує сонце і день,
Стогне душа на розірваних струнах.
Берег і –
( хто це?)…
Це вечора тінь.
Зі збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний», 2005.
На фото: Пам’ятник дружині моряка, Одеса.