«Світиться сонячним спектром душа…»

Сучасна українська література – явище багатоманітне, яскраве, неординарне, яке характеризується тематичним і стилістичним різноманіттям, оригінальністю   художніх  прийомів,  змішанням  жанрів,  епатажністю, іронією, уживанням зниженої лексики (суржику, арго та ін.), безперервними авторськими пошуками  тощо.  Характерною  її  особливістю є експериментування з жанрами і стилями. Сучасні автори  почасти  послуговуються давно забутими жанрами (рондо, тріолет, рондель, сонет, секстина, пастораль, ідилія тощо) або ж створюють власні, наприклад, роменлети.

У цьому контексті показовою є творчість сучасної української поетеси, членкині Національної спілки письменників України Людмили Ромен. Результатом багаторічних авторських шукань, свідченням напруженої творчої діяльності мисткині є її трилогія «АРАНІ», жанр якої авторка сама визначає як «філософсько-ліричну драму».

Як читачці і як жінці мені надзвичайно близькою є інтимна лірика з першої книги «Срібне коло Місяця», у якій авторка порушує проблему подружніх стосунків, філософію зради і вірності; стверджує силу кохання і любові, материнських і батьківських почуттів; інтерпретує концепти ЖІНКА, ЛЮБОВ, КОХАННЯ, РОДИНА, ЗРАДА та ін.

Розпустив мені нитку червону.
      А чорна – то рана…
Розпустив свою душу.
   Піддався мінливим вітрам.

Ця книга може стати безцінним матеріалом у процесі виховання у молодого покоління справжніх родинних цінностей, виплеканих на народних традиціях. Зрозумілим є те, що робота над написанням збірки була б неможливою без заглиблення письменниці в історію свого роду і народу. Водночас поезія Людмили Ромен є настільки сучасною, наскільки й традиційною.

Я – Мати! Я – Жінка! Я – Роду столиця,
Плекаю в арані духовнім родинний вогонь.

Назву першої книги можна пояснити тим, що Місяць, за українською міфологією, є предком роду, до якого люди зверталися у різних життєвих ситуаціях: із молитвами – у тяжку хвилину, заклинаннями – у годину переломну тощо. На межі століть люди часто потерпають від природних катаклізмів, катастроф, тож цілком природнім є їхнє бажання прихилити на свій бік міфічні істоти і явища, у силу яких  вірували здавна. Тож Місяць у збірці є символічним образом, який репрезентує віру, надію, людські сподівання, про що свідчать рядки поезій: «А Місяць підковою щастя повис!», «Ніч несе мені Місяця полиск щербатого», «Мара відкрила в повню Місяця портал», «Ласкавий Місяцю, світи! – Зірву тебе, як золотий горіх!», «Ой ти Місяцю, князю, чим серце розрадить?», «Окрадену Зорю над ставом Місяць лащить», «Як пронизує наше єство око Місяця!?», «Та ця музика Місяця!».

Так, як і Місяць, життя має свої фази (вікові,     часові, просторові): народження Молодика (родини), розвиток, повнота (діти) і затемнення, ущерб (зрада, розлучення) – шлюб, родина припинила своє існування. Срібне КОЛО (25 років подружнього життя) замкнулося – віджила своє родина, розсипалась… На цьому  базуються шість розділів збірки –  життєві цикли: Молодик, Перша чверть, Повня, Місячне затемнення, Щербатий Місяць, Остання чверть.

Ти прийшов, як і Серпень, з серпом.
      Я біжу між серпами.
Кров’ю кличе любов – темперація любощів гами.
День весілля болить…
   Шерхне, шкряба. Тобі вже релікт?
…Ти прийшов із серпом.
      Та не жито косити з синами.
Перехнябився день…
      Відчахнув скільки прожитих літ.

Промовистою є присвята, яка свідчить про жіночу мудрість зрілої жінки-дружини і жінки-матері, її відвертість із читачем. Кожна українська жінка, як і Людмила Ромен, мріє про «затишну щасливу гавань для родини», сподівається «на вічну благодать у цьому Світі та в Засвітах», робить усе можливе, щоб досягти гармонії у стосунках з рідними, зробити їх щасливими.

Любов подружня – то найвище серця свято –
Червоно-чорне хрестиком на рукаві.
Красивий день цей хочу занести у хату,
Удвох, в любові, при онуках посивіть!

Авторка використовує слово «довготерпеливість», яке сприймаємо як мудру пораду від жінки, яка має багатий життєвий досвід. «Срібне коло Місяця» – це історія не конкретно взятої людини чи родини, це історія всього багатостраждального українського жіноцтва. Відтак, поезія з цієї збірки може стати дорогоцінним бальзамом на чуттєву, зранену жіночу душу.

Шлю молитву тобі.
      Може, ти вже безкрилий?
То хоч піший дійди,
      прихистить рідний ґанок.
Я умію дать щастя і зцілити рани,
Я молюся за нас і за день твій безкрилий.
Всі молитви мої сіли серцем на крилах.
Сподівалась, чекала… У звуках сопрано
Я молюся за нас. Ось-ось двері відкриєш.

На особливу увагу  заслуговують  авторські  «Карби», які Людмила Ромен подає на багатьох сторінках драми. Саме поняття «карби» означає «зарубка, рубець», тобто ці записи слід розуміти як щось важливе, те, що потрібно запам’ятати, послуговуватися ним у житті. Карби пані Людмили – це авторські афоризми, коментарі, відомості про прадавні вірування, вислови видатних людей, що містять життєву мудрість, пояснення окремих використаних слів, трактування народних символів тощо.

Любов – світло Духа Святого!
      Ми в нім – триєдині.
Любов, як рушник, –
   стелить долю щасливу й ясну.

Друга книга трилогії «АРАНІ» – «Зимни́ця», у якій Людмила Ромен продовжує досліджувати безцінні скарби духовних надбань українського народу, традиції родинних стосунків, скарби жіночої душі – любов, ніжність, вірність, надію, довіру, віру… Всепрощаюча душа ліричної героїні страждає відчаєм від самотності, від болю, від втрати мрії про щасливу родину, про тепло двох душ до останнього подиху…

Та світлом переймає
      соковитий плід зимниці –
Душа краси й любові
      відчиня (зайди!) світлицю.

Плекати свою родину яко сад! Вродити незвичайні яблука – яблука Світла з дерева Любові та   Пізнання. Дивом щедрим саду життя є зрілий плід Зимниці (розумій серця, душі!)  – дерева, на якому до пізньої осені висять плоди. І ці плоди – Любов!

Промовистою в цьому контексті є афористична думка поетеси: «Чи знає яблуня, розквітаючи навесні, хто буде їсти її плоди: господар чи сусід, зайшлий чи ворог?  Її місія – родити! Отак і Людина – зіткана з помислів, Духу Творця, життєтворча по суті своїй. А творити можна лише добром і Любов’ю в серці!».

Рушник, молитва, діти і родина –
Найголовніша суть!

або:

Любові сад, як райський,
      нам дістався в спадок, –
У нім родились роси,
      яблука.  Й  с и н и!

Перед нами постає жінка-берегиня… Як річку тримають береги, так і вона тримає річку-течію-часоплив-родоплив життя родини, роду, долі, наповнюючи все духовністю і любов’ю.

Любов в нашім віці – як сива кульбабка,
Дарує достиглу любов і тепло,
Коли вже душа гарячіша за плоть.
Любов в зрілім віці – як тиша –
      пастельної барви.

Це щира сповідь поетичної жіночої душі, щемлива ностальгія. Проте понад усе відчувається у   збірці життєстверджуючий і життєлюбний мотив, оптимістичний погляд у майбутнє.

Піду у сад. Я сад впущу у себе –
Під сяйвом сонця з Богом будем говорити.
Єдина цілісність: ми – звук,
      ми – ВСЕ у Світі!
Ми – сад, ми – цвіт.
   Ми – хвиль Дніпрових гребінь.
Дохристиянських зір і вогнищ треби,
До всіх плодів й дарів ми –
      празник, Спаси літа.
Я долі дякую за сад, дітей, за тебе,
Мою молитву з вуст
   зняв Бог легеньким вітром.

«Я  люблю  свою Любов» – такий лейтмотив третьої книги «Межимісяччя» з трилогії Людмили Ромен «АРАНІ», яка є своєрідним підсумком творчої діяльності мисткині. У ній кохання до чоловіка і до дітей є обов’язковою складовою любові до рідного краю, батьківської землі, Всесвіту загалом. Бо, як пише авторка, «Любов – це те СВІТЛО, яке, мов СОНЦЕ, світить всім, наповнює Людину, щоб вона стала такою, якою її намислив Творець». Але любити не можливо без розуміння і прощення. Вміти прощати –  це «Жорстка наука будувати щастя». Це     велика мудрість серця! До нею треба дійти, дозріти.

Прощать навчилась і цінить
      дня кожну рисочку і титло,
Збирать дощинки про запас,
      поїть стеблинки Літа,
Й сама собі красою щедрою душі звучать…
Я вам прощаю все.
      Час мудрості. Час Світовида.

Перебуваючи в пошуках найбільш зручної та перспективної формозмістової єдності, Людмила Ромен звертається до модифікації жанру тріолета – твердої строфічної форми, восьмивірша із схемою римування  на  дві  рими, у  якому  перший рядок повторюється тричі. Повтори рядка підсилюють лейтмотив і підкреслюють композиційну завершеність. Це непростий жанр, походження якого пов’язують із середньовічною плясовою піснею романських народів із характерним для неї чергуванням строф та приспівів. Тріолет зазвичай виконувався на три голоси. У старофранцузькій поезії ХІІ століття кількість строф та приспівів скоротилася, і наприкінці ХV століття тріолет набув свого канонічного вигляду. Можна вважати, що цей жанр виник у середньовічній французькій поезії і згодом прижився в європейських літературах. У ліриці бароко і рококо відбулося його відродження.

До  жанру тріолета  у різні  часи  зверталися     Й. Гете, А. Шлегель, В. Генлі, А. Міцкевич, М. Карамзін, І. Бунін, В. Брюсов, І. Северянін та ін. В українській версифікаційній практиці він з’явля-ється епізодично. Цим жанром послуговувалися не багато українських поетів: І. Франко,  М. Вороний, А. Казка. Із сучасних митців ми знаємо В. Морданя, В. Рябого, яскраво  розкрилася  у жанрі тріолета і  Людмила Ромен.

Поезія Людмили Ромен характеризується поєднанням різної техніки віршування. Авторка започатковує новаторський жанр поезії – «роменлет», який за ритмомелодикою у дечому схожий з тріолетом, але інколи письменниця порушує усталені канони щодо обов’язкового повтору тричі першого рядка.

То що ж таке «роменлет» Людмили Ромен як жанр? Чим він відрізняється від класичних зразків вже відомого нам тріолета? Складається враження, що авторці не затишно, затісно в класичному тріолеті. На її думку, не повторюючи перший рядок, можна розширити і поглибити зміст твору. Залишаючи    кінцеве слово, поетка намагається додати до нього зовсім інше трактування, інше почування, іншу метафорику… Наприклад: «самотність ночі –  совою ночі», «…мов на сорочці лиштва – Твоїй душі – красива лиштва»  та ін. Багатство української мови   також спонукало Людмилу Ромен шукати одноримні слова. Усі ці засоби неможливо застосовувати у класичному вірші, а тому виник авторський жанр –   «роменлет», у якому 4 одноримних рядки, тоді, як у тріолеті – 2. Наприклад: терня, не верне, до нерва, зерня; плаче, скачуть, наче, калачиком; основа,    слово, любов’ю, підкова; переграті, прокляття, на клапті, розп’яття та інші. Сподіваємося, що він  буде достойно поцінований критиками і читачами, а в авторки знайдуться послідовники.

Людмила Ромен перебуває у постійному пошуку образів-символів, звертаючись до традиційної образної системи і художньо-мистецької сучасності. Проте у її ліриці наявні також неповторні, оригінальні образи: «Спустилось Сонце селехом на хвилі», «Я стою в очах оси», «З Верби цілунок Сонця в Псло стече», «Плачуть рими на бересті літніх ночей…», «Стебла стевій Дощ обдощив. І Сонце п’є смачний напій», «На шибці лист кленовий – вітер клеїть марки…» та ін.

Велику увагу поетеса приділяє  побудові образних рядів: жінка – родина – мама – дружина – Бог – Всесвіт.

Закарбуй! Україна – родина – дружина!
Як же легко у риму лягають святі ці слова,
Тут все рідне:
   і стіни, і небо, і діти, й трава.
Україна! – й відлунює в серці – РОДИНА!

або:

Козацьких дум творили струни
      й власні жили.
У кожнім з нас живе Творець,
      поет, співець, боян.
У генах – дух Дажбожий,
      Його Слава й волі крила!
Не розгубити б по Світах свій Рід,
      своє ім’я!?.

Поезія з трилогії Людмили Ромен «АРАНІ»    наповнена оригінальними художніми засобами.    Серед них індивідуально-авторські епітети: «око Місяця», «душа моя – світло високе», «гіркий вітер», «кам’яна сльоза», «обпеклась об стебла рук», «розбиті віконця душі», «сніг солоний…», «яблука нот», «букетик снігу», «віхті днів», «гостра туга»,       «волосся дощів», «стебла спек»,  «печалей крила», «дерево дощу», «гніздо лампади», сонця скалка», «сни ночей розкосі», «болю свічар», «віхті тополь», «пожовкло щастя», «дощі висять некошені» та ін.

Ще після виходу у 1994 році першої збірки «На вітрянім вогні» дослідники творчості Людмили Ромен зауважили, що у поетки немає суто пейзажної лірики. Переживання людської душі, емоції, почування і почуття передаються через хвилювання,   одухотворення природи, сили, явищ, через настрої, вібрації Всесвіту, явищ внутрішньо споріднених,  суголосних. Сама авторка, як і її лірична героїня, знаходиться в постійній гармонії, в єдиному русі-порусі зі Світом, природою, стихіями… Вона в однаковій мірі обожнює й олюднює і Місяць, і Зорі, і дерева, і трави, і ніч, і промінь Сонця, листок і тишу… Метафоричність роменлетів викликає в уяві читача не відтворення картин природи, а олюднення їх:   «серце перескочило, де спалені мости», «плаче сніг…», «залітують в лузі візерунки мерзлих шиб», «дерева – струни голосні», «витікаю, мов ріка», «обіперлась об вітер ялина», «Горить, пече душа! Аж намерзає туга…», «Жде світла сонць тополі  канделябр», «душа тонкосвічує, розкришує, як хліб, печалі», «На зламаній гілці Роду сніги кигичуть»,     «І Сонце птахом сіло на пернач тополі», «Вже плащаниця саду крапле медом вохр…»,  «заплакав Дощ над тілом вичахлих суниць».

Промовистими видаються і порівняння: «А я  – останнє яблуко в саду», «Сад ми садили – свічі…», «Твоїй душі – красива лиштва», «Я – саду світанкова мова», «Душа без тебе –  мов без дзвонаря – глуха дзвіниця», «Душа – лампада, світить, молиться в кутку», «Вибухну, як грім, тобі любов’ю», «Я ж – ластівка, весна!», «Осінь тягне мене – павутинку тонку»,  «розбито світло – спогад», «Любов – це пересиченість емоцій, звуків, кольорів»,  «Муки, наче скло у серці», «Печаль душі – бурштинкою, немов живиця на щоці»,  «Зрада – дзеркало душі, розбите в серці», «Крапотить в ніч душа, наче біла свіча», «наточив, як ніж, травневу зливу», «Цвіт яблунь у садку – мов із вершками кава», «Дощ козакує під вікном, танцює шпарко» та ін.

Роменлети пані Людмили характеризуються   символічністю, багатоплановістю, глибокою метафоричністю, образністю і концептуальністю. Заслуговує на увагу інтермедіальність  лірики авторки, яка є музично обдарованою особистістю, бо у свій час закінчила музичну школу, Сумське вище училище культури і мистецтв ім. Д. Бортнянського, а між   цими закладами – лише 1 курс Новополоцького    музичного училища (через професійну хворобу     обірвалося навчання), а відтак тонко відчуває мелодію жіночої душі. Скільки мелодійності у вірші «Музика ночей…»:

Стискав в обіймах Зір мене – віолончель,
Зашкалювала гам напруга тіла струмів –
Смичко то лагідно, то рвійно
      грав на струнах.
Як грішно й солодко! Цілуй плече.
О, музико!..
   Вкрав Місяць пісню тих ночей.
Окрайці-звуки… Деко. Глухо.
      Ніч… Притлумить…
Поглянь: любов – і досі в глибині очей!
…Смичком лиш вітер по шибках…
      печаллю хрумка…

Майже в кожному рядочку бринять звуки емоцій, почуттів, краси світу і природи музичними термінами, означеннями, звуками, пісенністю. Наприклад: «Симфонія яблунь і вишень», «Яка смертельна музика (для серця й саду!) зрад!», «І журавлі в мінор переписали лад наш…», «Співали день життя ми яблуками нот», «І над світом довкруж біла музика свіне», «Через алеї осені – пасажі музики сумні», «Звучала в нас терція – ноти: «до», «ля», І пальців пасажі по тілу гам», «Спомини-промені – в темпі алегро», «…не пригорнеш на плече – Як ніжну музику, як скрипку Страдиварі», «Вся дзвенить і співає душі джоломія!» та ін.

Ти – чорний рояль –
      ніч, для двох піаністок,
Ти змусив мене грать цю музику злісну.
Озвалися болем мінору октави,
Котилися звуки… не звуки, а – гравій.

У творчому доробку Людмили Ромен є фортепіанні, хорові та пісенні твори, що не могло не вплинути і на поетичну творчість, яка є мелодійною,    наповненою звуками і почуттями.

В любистках зір-зілля люби мене, любий!
В цім зіллі таїнна є музика вічна.
Ми самозапалимось гаряче, свічно,
В любистку любаски цілуй, цілуй губи!
Напнув Місяць повню,
      як брахман свій бубон, –
Токата двох тіл! Імпульс, ласки зустрічні.
В любистках, о Боже! Танцюємо румбу,
Ми – сплетення струн! Ми – є музика вічна!..

Сучасна українська література, як свідчить      більшість дослідників, відзначається відсутністю зв’язку між поколіннями, розривом з традицією. Проте, аналізуючи творчий доробок Людмили      Ромен, звертаємо увагу на єдність часових просторів: минуле – сучасне – майбутнє.

Хто Бога в душі прагне праведно знати,
Там Роду коріння міцне і кора.
Щаслива родина – дитя, батько й мати,
І дід, і бабуся, й далекі пра-пра…

Її поезія покликана поєднати сучасників із першоосновами народної культури. Авторка переконливо доводить, що будь-які наші дії мають наслідки, якщо не в близькому, то в далекому майбутньому, і обов’язково матимуть вплив на подальшу долю наших нащадків.

Бережи, опікай своїх рідних, родину.
Лише в ній ти пізнаєш таїни любові
І народження сина, він схожий з тобою.
Віття правнуків Сонце обіймуть Вкраїни.

Відтак, можемо зробити висновок, що подружня вірність – запорука щастя наших дітей і онуків. «Для Роду – що для Бога жить».

Щоб чоловіче сонце –
      ласкою у днину,
Цілунком воскрешало із печалей Жінку.
Вона любов’ю переллється
      в Рід і Сина!

Таким чином, концептом-домінантою драми «АРАНІ» є ЛЮБОВ із її всеперемагаючою силою, безмежною вірою в добро і людяність, спокоєм і  затишком, з надією на просте жіноче щастя, радістю материнства і теплом сімейного вогнища. «Де коріння твоє – Древо Роду святе!», «Всіх вас люблю,  бо  МАТИ  я –  с в я т и н я!», «Бо світло дому завше, мов свята молитва».

І нехай за вікном знов негода, а по телевізору віщують погані новини, якби лише в сім’ї панували мир і злагода, були живими батьки, а в дитячій кімнаті дивилися сни ваші сини і доньки, які обов’язково виростуть щедрими на всеперемагаючу любов.

Любов!.. Її відчуєш з вуст,
      із дотиків руки…
Життя любить, дать щастя плід
      на дереві Любові,
Світити Сонцем на свій Рід.
   В цім суть і місія батьків.

І буде так, і по-іншому не може бути, адже кожна людина заслуговує на те, щоб бути потрібною, кохаючою і коханою.
«Вирішіть бути щасливими!», – закликає нас Людмила Ромен. Це її рецепт щастя. Дослухайтеся до поради мудрої жінки і починайте любити Світ і себе в ньому!

І хай сьогодні сумно, на гілках
      вмирає листя,
Ти знай: прийде весна –
   тобі знов квітнути й родить.
Дощі цілющі з неба
      принесуть Зірок й води.
Тож не сумуй. Це осінь  –
      відспівай день падолистом.
Ще не кінець.
   Час Великодній Сонця вин ігристих
У кожен келих днів наллє.
      Й запіняться Сади!..
Скресать, цвісти, вродить!
   Віддать плоди всім золотисті –
Навчив нас щедрості благ-Світ.
      Це Господа вердикт.

Наталія Троша,
кандидат філологічних наук,
старший викладач кафедри української мови,
літератури та методики навчання
Глухівського національного педагогічного
університету імені Олександра Довженка