Ромен Людмила, Образи, обрАзи, образИ: поезії, тавтограми. – Суми: видавничо-виробниче підприємство «Мрія», 2023. – 264 с.
Чи є дивовижність у тому, що автор цих нотаток використав алітераційний принцип для їхнього найменування? Та ні! Вже хоча б через те, що під обкладинкою видання зібрано тавтограми. Саме вони найбільше вплинули на мій вибір. А ще не залишилося не поміченим розмаїття в алітераційності сум’янки. Адже поціновувач поетичного слова зустріне тут тріолети, верлібри, мініатюри, цикли, триптихи, диптихи. (Розумію, що дехто говоритиме: мовляв, не всі тексти у розділі «Вертепна вертикаль» носять у собі тавтограмність у звичному вигляді. Та давайте не забувати, що певні їх елементи все ж збережено).
До слова, чимало тріолетів містили і попередні поетичні друки. І всі вони приховували у собі «живинки». Хоч, можливо, не завжди у цих творах дотримано традиційні канони, але саме оті «родзинки» вказували на немарність творчих шукань, без яких поезію уявити неможливо. І на цьому тлі не дивує те, що версифікаторка навіть придумала назву для своїх написанок, йменуючи їх роменлетами.
Зрештою, формошукання характеризують не тільки її пошуки. Варто, либонь, тут повести мову про ронделі Миколи Боровка, верлібри Миколи Воробйова, поеми-повісті Анатолія Ненцінського, вінки сонетів Василя Рябого… Але поезія є також цікавою і тематичною неординарністю , про що говорить пірнання у княже праминуле та лемківську неповторність Романа Вархола. Тематичною неочікуваністю вражає Олег Гончаренко: з-під його пера з’являються роздуми про творчість художника Івана Марчука (багатосторінкова книга), кримсько-татарські, казахські, молдаво-румунські алюзії, розмисли про назви вулиць, вірші-молитви…
Хочемо того чи ні, а з попередніх абзаців можна зробити певні висновки про поетичну вражальність через форму твору. Але цікавість висловлення думки полягає не тільки у них. Бо перед читальницьким сприйманням постійно виникають літературні тропи, «населення віршів, кольорові екстраполяції». Іноді вздріваємо богошукальницькі мелодії, культурологічні акценти, доторки до давніх вірувань… Погодьмося, що присутність алітераційності у рядках виражального плану тільки додає шарму поезомовленню у цій книзі.
Почну з думкування про літературні тропи, серед яких належні їм місця займають метафори, епітети та порівняння. Скажімо, зацікавлює метафоричність на кшталт «рушником рути розіп’яв», «Серце словом сміється – смак Сонця», «днина домісила діжу», «духмяною долонею долина доторкнулася душі»…
Читач цих рядків, очевидно, помітив, що у тропах авторка нерідко використовує епітети: «рушник рути», «духмяна долоня»… Але таких вдатностей у книзі є значно більше. Особливо замислюєшся над цим, коли вздріваєш ці тропи з суто авторською барвою: «пасмо прохолоди», «кароокі каштанчики», «мозаїка многоквіття», «гладіолус гайдамакуватий», «плече переліску», «дзбан дня», «різнобарв’я руж»… Та не тільки такі взірці епітетності маємо. Іноді бачимо «сонячні світанки», «русло річок», «печаль пекельну», «вогні вечірні», «свіжий сніг», «самотні сни»…
Епітетне протиставлення звичності та індивідуальності не заперечує, що воно є очевидним у даному випадку. Але водномить не хочу накривати авторку рядном докорів за експлуатацію відомого, якщо дивитися на ці тропи з точки зору доцільності їхнього використання у текстах, то видною і неозброєним оком залишається доречність. Крім того з’являється нагода мовити, що іноді звичні епітети допомагають висловити несподівану думку чи створити неординарний образ: «…дов’язала доріжку до джерельця, до дупластого дуба», «Прозора провесінь переливається погуками пробудженого птаства»…
По-своєму примагнічують до себе і порівняння, серед котрих переважають тропи без сполучників й словосполуки, що поєднують іменники з прислівниками. Щодо останніх, то кидаються у вічі «волхвиня-волошка», «дереворити-дати», «визвольники-вої», «скрики-строфи», «виночерпії-вірші», «свічечка-свічадо», «ніч-нагорода», «майорці-мазепинці»… Цікавинки стрічаються й тоді, коли з текстів постає відсутність сполучників: «Маргаритки – маленькі мольфарки», «паляниця – плоть-пам’ять праотців», «Чернеча – чоло чеснот», «донник – дозорець далини», «мальва – миловидна майстриня мальовничих мазків», «гладіолуси – гонорові гла-діатори, гарцюють грядками»…
Виникає закономірне запитання: якщо мовлено про порівняння без сполучників то невже у книзі немає тропу з ними? Якщо хтось має таке на думці, то буде далеким від істини: «Напружилася назустріч немов негода», «Ярчак ясиру – яко яс-ноокі ясочки: ятряться, ячать…» Більше того: іноді бачимо і порівняння, в яких відсутність сполучників зливаються з їхньою присутністю: «Сія в душі, як нерозкрита мушля, Світ – дотичний до небес», «я хочу тиші – світлої, як ніч».
Між іншим, літературні тропи є непоодинокими і у згадках про «населення» книги – рослини і дерева, звірів і птахів, зірок і небесних світил. «Барвінок – бабусине багатство», «Відплакали вишні (вітрами витерлись)…», «куцорога коза косилася», «Жевжикуватий жайворонок женихається», «Заясніли зірочки-звідниці, залюбувалися злукою закоханих», «…ніч насіялась нагідками», «Схоплю серцем скибку Сонця», «Відтепліло весло Веселки»… Непоодинокими є також випадки співжиття різних представників «населення» в одній строфі: «… ковила конем ко-монника колошкана коливається коло козака», « Білосніжники (підсніжники – прим. І.Ф.) біля беріз біліють», «… кінь копитами конюшину, кураї колошкає», «Вінок волошково-сонячний впав Василеві в волосся»…
Ще один момент варто тут відзначити. Поряд з літературними тропами і згадками про «мешканців» друку побутують й кольорові екстраполяції: «…Добарвінилися, досиніла долом», «Першосніг прибіг – притупцював: побілив поріг», «Сад скоцюрбивсь сивобровий», «Село сміється серед снігу сріблом», «Чу-єш: чари чужої – чорні, чортячі», «розквітає рожевий ранок», «… серед сірих стін самотності», «Золотоголосий зозулинець зойкнув», «Поруділе пасмо прохолоди повзе порогом», «… котяться коричневі котигорошки»…
Та всі ці виражальні вдатності не дали б позитивного ефекту без орієнтації віршарки на небуденну слововиявленість, і в першу чергу це стосується неологічності поезомови Людмили Ромен: «вербодзвін», «винотерпне», «світлобосий», «всек-віття», «віджуравлинить», «оддзеркалюють». Нерідко також бачимо слів’ята, котрі познаковані рідковживаністю та говірковістю: «чепій» (рільник), «ярчак» (гурт), «заполоха» (опудало), «згарди» (намисто), «чапатий» (притуплений), «трепета» (осика)…
На виражальність працюють теж богошукальницькі мотиви, доторки до давніх вірувань та культурологічні акценти. Про поетичну релігійність, продиктовану християнськістю почувань свідчать, зокрема, такі рядки, як «голосом гвоздик говорить Господь», «Всесвіт великоднім віттям виквітчає весну», «…величаво вітає великий вияв вселюбові Всевишнього – Великдень!»
Коли читаю подібні одкровення, то частіше думаю, що християнськість почувань бере начало у припаданні поетки до давніх вірувань українців. І не вважаю це голослівним твердженням, бо досить частими у цьому друці є звертання до Ярила, Сварога, Чура. Радогоста, Лади… «Слугую – співтворю світлодайну силу сонцеликого Сварога», «Чур – чубатий чудотворець – чуриться», «Дажбог – деміург, давач дорогоцінного добра».
Християнські та дохристиянські вірування – свідчення релігійності поезомислення сумчанки. Але почасти це торкається й культурологічних аспектів. Особливо тоді, коли це стосується обрядовості. «Верба-відунка відає видюще, відає ведичне вчення», «… котилися крізь Купальське колесо колачі Корочуна» (нагадаю, що Корочун припадає на 21 грудня і є останнім днем напередодні зимового сонцестояння).
На неперебутні доторки культурологічності до поезії вказують також епіграфи та згадки про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Михайла Старицього, Олександра Олеся, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Василя Стуса, Івана Низового, Вергілія, Піфагора. «Вимріяні, висвячені вірші виливалися вишньоцвітом», «…замилувалися закохані займенники», «Спішу серпанок схопити секстиною»…
Думка про культурологічні аспекти в поетичній творчості не зникає з порядку денного і тоді, коли до сприймання докочуються потужні хвилі з фольклорних джерел рідного народу. «Велич. Велесове віче. Відгуляли весілля́», «Жінки – жниці жужмили жмутки жені (жень – зжате), «Посвячені Перунові пущі повнилися пахощами»…
Чи не тому подумалося про фольклорність, що вона може бути складовою крилатослів’я авторки. «Відігрілися вуста весняним випроміненням: Вас виглядають, вичікують», «Найсвятіше не ногами носиться – діткливою до добра душею, діями доброчесними, добрими», «Вустами всотую всесущню вкровленість, вкарбо-вану в вербові вени Вкраїни во віки віків».
Поетичні релігійність та культурологічність є складовими виражальностями. Та не менш актуальними вони залишаються для темарійності. Бо обидва акценти вказують на приналежність до філософської лірики. А поряд з її взірцями маємо присутність громадянських, пейзажних і любовних мотивів. Але мені здається, що в даному випадку не варто виокремлювати їх, бо в сучасній поетиці вони переплітаються. Про це, зрештою, говорить і нова книга Людмили Ромен.
Ігор ФАРИНА
м. Шумськ на Тернопіллі.
Стаття опублікована на сайті Буквоїд.