Політ натхнення

“Сто сонць” Людмили Ромен

Своєю шостою книгою (Людмила Ромен, “Вірую. Просто тріолети”, Суми, видавництво “Мрія”), яка щойно з’явилася в крамницях, відома сумська поетеса не лише порадувала, а й здивувала.
У книзі – сто віршів, і всі виконані у формі тріо¬лету. Звичайно, при терпінні! вмілому перуїх могло б бути, скажімо, 200 чи й 500, але йдеться не про якийсь “рекорд”, ‘Тріолети Л. Ромен читаються захоплююче, ціка¬во, на одному подихові – забуваєш, шо перед тобою суцільна тріолетова форма. А це вже ознака високої майстер¬ності авторки і ненадуманості тем, піднятих нею у віршах.
Та спершу все ж про тріолети. Вони у Л. Ромен, як правило, класичного зразка — восьмирядкова строфа, перший рядок повторюється тричі (ще 4-м і 8-м рядком), другий – двічі (ще й восьмим), в певному порядку вживаються й рими. Написати сто таких речей – потрібна неабияка віртуозність. Поетеса подекуди ще й потроює собі завдання, скажімо, в тріолеті “Від обману” усі слова починаються на літеру “О”. А цілий цикл “Себе стомила смутком” – на “С”. І це не видається штукарством, лише засвідчує невичерпні можливості нашої мови, коли за справу береться філігранний майстер. Вчитаймося:

Сто сонць світанком
сипоне сніг суму,
Січневих скриків-строф стоятиме стіна.
Се самоспалення себе.
Сльозить струна.
Сто сонць світанком
сипоне сніг суму.

Маємо той приклад, коли форма вірша тріумфує над змістом, і навпаки; коли звукопис загострює думку, мов скальпель. Це і є справжня, висока поезія.
У чотирьох циклах книги авторка розгортає широку палітру тем, почуттів, образів Найбільше тут громадянської лірики – аж до політичних інвектив; не все сприйме той чи інший читач (як, приміром, такі рядки:

Дажбожий край живе віки у тьмі і зраді.
Продажний Во¬лодимир сплюндрував святині.
При хрещенні відтяли неба пуповину.

Але не пройде мимо широто болю ліричної героїні: «Нема ще України. Ні. Сама біль. Гротеск». Або: «Знов у глухім куті. На старий крій нова епо¬ха. За помаранчевою што¬рою кричать уламки крил і зношені підкови серця. Коні болю мчать згори».
Але життя – не суцільна політика, вистачає й інших клопотів, й Інших, суто земних і вічних переживань:

Й моїм рукам пора саджати чорнобривці,
Бо мамині – навік злетіли два крила.
Життя – це споконвічні сподівання на краще «завтра»:
Цвіт черемхи, мов щастя духмяне,
На осонценім лоні весни.
Найпрекрасніша мить! Не мини!

Своєю черговою книжкою Людмила Ромен в черговий раз демонструє постійний творчий злет, оволодівання новими жанрами і формами, прагнення витворити власну, за її ж визначенням, «Лагідну пісню високу, як Сонця зеніт». Мета – справді висока і гідна МИТЦЯ; Людмила Ромен має досить і таланту, і впертості, і відповідальності перед своїм призначенням Поета, аби дорогу до тієї мети долати впевнено і мужньо.

Григорій ХВОСТЕНКО,
літературознавець
«Сумщина», № 62, 15.06.2007 р.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *