Зимниця

Слуха поетка ноти душі

Понад три десятиліття тому в своїй віршо-творчості вперше використав таку рідковживаність, як дивниця. І звідтоді не припиняю нагоди шукати рими для цього. Допомогла і Людмила Ромен, надіславши рукопис нової книги віршів із симпатичним найменням «Зимниця». Таким чином й поповнив арсенал словесних знахідок.

Вияв індивідуалізму мислення? Є щось від цього, чесно кажучи. Але за несподіваністю назви бачу ширшу проблему. Нині, на жаль, рідко угледиш однослівність на обкладинці поетичних видань. Мене, як і багатьох поціновувачів красного письменства, не цікавлять банальності на кшталт «Криниця», «Совість» чи «Доля» (на щастя, не вони визначають рух поезодумки). А от справжніх неочікуваностей справді мало. Тут назву, зосібна, «Співаницю» Миколи Тимчака, «Чарунки» Ярослава Бензи, «Посвітається» Павла Гірника… На цьому тлі, зрозуміло, імпонує і поява неологізмів на палітурках: «Тернозба» Володимира Дячуна, «Любовоспас» Костянтина Мордатенка, «Сологолос» Миколи Рябого… Тепер цей перелік дивовижних однослівних назв може поповнити «Зимниця» Людмили Ромен. (Правда, для неї це не стане чимось новим, якщо згадати її ж «Злюби». Повторення власного досвіду, в якому зійшлися індивідуальне та суспільне. Так би мовити, два в одному).

Невипадково почав з роздумів про словодивовижу. Бо неординарні буквосполуки додали оригінальності «Зимниці». По-справжньому радієш, коли зір вихоплює зі словопотоку такі чарівності як «розлюбов», «оглавець», «злюбний», «суховень», «вір’я», «навійниця», «златоцвіт», «остружина», «золотолисто»…

Та не лише це – приваба виражальності. Зацікавлює і вживання такого літературного тропа, як порівняння. Наведу кілька прикладів. Авторка нерідко використовує прості порівняння зі сполучниками типу «як», «наче», «мов», «ніби», «немов»… «Розлетілись, як в небі громи», «мука, наче скло розтовчене у серці», «Печаль душі – бурштинкою, немов живиця на щоці». А поряд з ними мирно сусідять прості порівняння без сполучників. «Любов – це пересиченість емоцій, звуків, кольорів», «Зрада – дзеркало життя, розбите в серці», «А я  – останнє яблуко в саду». Усі ці вдатності, ймовірно, не були б такими привабливими, якби віршарка не подбала  про  органічне поєднання обох видів порівнянь. «Я – мов кинута на шафу (як ти грав!) – гітара», «Пливуть сади – як човники, у даль барвисту », «І серце – як квітник любові»… (Отже, пані Людмила сама ствердила, що небанальні порівняння є необхідною складовою поетичної мови. Якщо у повсякденні ми нерідко послуговуємося ними, то у версифікаційній мові це має бути необхідністю поготів.)

Роль позитивного місточка до сприймання тексту взяли на себе метафори «заплакав дощ над тілом вичахлих суниць», «обіперлась об вітер ялина», «серце перескочило, де спалені мости». Коли зір углибляється в ці та інші чудесності такого ж ґатунку, то починаю думати і про епітети. Бо у «Зимниці» їх є чимало: «яблука нот», «букетик снігу», «волосся дощів», «цілунків спомин», «око місяця», «печалей крила», «дерево дощу», «свічка саду», «вереск віршів», «віхті днів»…

Всі ці чарівності «працюють» на поетичні згадки про «населення» книги, до якого відносять рослини і дерева, птахів і звірок, зірок і небесних світил. «Ще не час для цвітіння нам айстр», «Дощ стоїть між беріз», «Сни розкльовує крук», «Стрибог спинив на водопій гривасті коні», «Зіронька упала мені в очі», «Відчуваю в долоні дотик Сонця руки». Гарно! Але оцій словодивовижності додає природне поєднання двох чинників «населення» в одному рядку. «Лелеки в Ирій потягли калин намисто», «Місяць проливсь біля хати тюльпаном», «Ніч упіймала –  зім’ятий в руці крепдешин», «Лиш голуби пасуться в споришах»…

Чи таке. Іноді можна почути, що поезії тільки виграють від присутності у них кольорових екстраполяцій. Здається, що пані Людмила вирішила піти цим шляхом. «Не в’янув би сад. В нім симфонія білого вірша», «Як відмовляти боляче не цілувать, не пить ковтками очі голубі», «І липи сонячні в пучечках златоцвіту», «Де вийде мила – сива Берегиня дому», «В нім краплини, як ноти, на листі зеленім», «Лиш водить (ліс) чорною бровою»…

Якщо метафори, порівняння, епітети, слововияви, згадки про «населення» і барви однозначно говорять про виражальність, то у «Зимниці» є й поетичні засоби, які опинилися десь посередині між виражальністю і темарійністю. Проілюструю це на взірцях з віршів Людмили Ромен. Скажімо, вимогою душі нинішніх версифікаторів стали богошукальницькі мотиви. Є вони і тут. – «Бог сотворив до пари все», «Наділив Бог усіх даром  світла любові», «Розсудить Бог. Хто зна, в чий бік хитнуться терези». Підозрюю, що наявність богостверджуючих мелодій звучить так органічно тому, що вони – насліддя української прарелігії, яка живе у кожному, у чию душу вселилося людинолюбство назавжди. «Любов Твоя божественна, Дажбоже вічний», «Воскрешу я з Ярилом Весну», «Ніч Купала. Час сонячних мантр»…

На основі цього можна сказати, що неатеїстичність сприяє чіткішому вираженню думки. Але водномить поетична релігійність – прояв філософічності.

Дилема? Так, очевидно, і має бути, якщо перед нами з’являється поетична справжність. До речі, саме про неї думаєш, перечитуючи рядки з культурологічними акцентами. Адже знаходжу у «Зимниці» вірші, епіграфами до яких стали рядки з творів Ліни Костенко, Любові Голоти, Володимира Затуливітра, Олега Гончаренка та інших. Відчувається обізнаність авторки, яка спонукає до поетичного переосмислення, як і у випадкові з наявністю афористичних висловлювань: «Та світло душі – Світло Бога. Все інше – пітьма», «Щастя тихе… твори собі сам. Ти – є Бог!», «Приймаю днесь усе, як є». Якщо розібратися, то чогось надзвичайного у цьому крилатослів’ї немає. Відчуваю, що і пані Людмила не прагнула до цього. Мене у даному випадкові вабить не це, а поєднання глибинної культури, вираження думки і почувань душі у пережитому часопросторі.

А завершу ці нотатки ще одним наголосом. Віршарка означує «Зимницю» книгою інтимної лірики другою трилогії «АРАНІ» в її творчому ужинкові. Досить сміливо! Особливо на тлі того, що вже маємо видання любовної лірики Дмитра Павличка, Степана Бабія. Не можна оминути й того факту, що авторка виражає інтимність у тріолетах (видозмінені до авторського жанру РОМЕНЛЕТИ), котрі переважають у книзі. І чомусь в такі моменти починаєш думати про сонетопошуки Анатолія Мойсієнка та Василя Рябого,  верлібристику Миколи Воробйова. А ще не йдуть зі згадки поетичні звернення Романа Вархола до теми козацьких часів, його уявні мандрування у княжу добу…

Словом, книга підштовхує до розуміння слів. А це означає, що вона вдалася.

 

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ, літературний критик,

лауреат премій імені братів Лепких

та імені П. Куліша, м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *