Ось сходить сонце. Рум’яніє небо вдалині,
І на душі щораз стає осяйно і велично.
Зайчатка сонячні сміються. Весело й мені,
Зникає тінь сновиди ночі із мого обличчя.
Ось сходить сонце! Золотою пряжею пряде
Такі навдивовижу первозданні візерунки!
Що серце аж прохопиться: йде радості нам день!
І Славу сотворю Богам я за такі дарунки.
Собі узори зачинаю там, на небесах,
В жовто-блакиті неозорій видивляю символ.
Я витчу Берегиню, що тримає на руках
Нам небо Роду і родини – вільне і красиве!
В двох кольорах навік сплелися радість і журба:
Червоне – то любов цвіте, а чорне – чорна зрада,
Жовтоблакить: то сонце й хвиля річки голуба –
Два кольори на прапорі, та в нім – свята тріада.
Коли ж на долю сутінки насунуть, обпечуть,
Я з чорних хмар насмикаю дощів. Напну основу
І в непроглядній темряві однак зірок натчу,
Й червоним витчу КЕТЯГИ КАЛИНИ – знак любові!