Стаття-спомин про Бориса Ткаченка до його 87-річчя…
«Українська літературна газета» (ч. 1 (369), січень 2025
Легендарний козарлюга! Друг, побратим, просвітянин, патріот, Українець!.. Широкої, доброї душі чоловік!
По ньому нещадно пройшлася каральна машина КДБ, але не зламала, мужньо вистояв і багато зробив для України. Його називали лебединським «бунтівником», а комуністи казали: «За тобою Сибір уже давно плаче»…
Мову поведу про Бориса Івановича ТКАЧЕНКА, якого серце зупинилося 7 червня 2024 року на 87 році життя… Сумщина в його особі втратила патріарха державотворення!
Народився Борис Іванович 18 грудня 1937 року на хуторі Масюки, що на Полтавщині. Після смерті матері (1938 р.) батько змушений був відвезти сім’ю до своїх батьків у Лебедин. Відтак із цим містом пов’язане все життя письменника. Удостоєний звання Почесного громадянина міста Лебедин. Тут жив і творив, боровся і працював неординарний мислитель і дослідник, свідок злочинів тоталітаризму, носій Духу України – справжньої, волелюбної, чесної і героїчної, людина трагічної долі…
Він автор першої в Україні документальної книги про Голодомор «Під чорним тавром. Документи, факти, спогади», (яка висувалася на Шевченківську премію), публіцист, журналіст, історик, етнограф, агроном, непохитний природолюб і гуморист, Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців України, Почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка – «За значний особистий внесок у справу розбудови та зміцнення Української держави». За подвижницьку працю в ім’я утвердження української державності та історичної правди він заслужено удостоєний багатьох звань, державних нагород, відзнак і медалей: кавалер орденів «За Заслугу» III і II ступенів, церковного ордену Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня, медалі «За жертовну любов до Батьківщини».
Член НСПУ, НСКУ, активний просвітянин, перший голова Лебединської “Просвіти”, громадський діяч, рупор істини і справедливості, користувався великою шаною та любов’ю, був натхненником і наставником для багатьох із нас.
Борис Ткаченко – лауреат премій імені Василя Стуса, Миколи Хвильового, премії обласної ради в галузі літератури та мистецтва у номінації «За кращі літературні та публіцистичні твори».
Автор численних публіцистичних нарисів у місцевих, обласних газетах та Всеукраїнських журналах. Борис Іванович – автор книг-свідчень злочинів тоталітарного комуністичного режиму: «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича», «Лебедія», «Погром», «Важка стежка до Бога», «Лебедія у пазурах червоного антихриста: у 2 кн.», «Під чорним тавром. Документи, факти, спогади» , «З ким воюємо, брате?!» – про сьогоднішні події в Україні на тлі російсько-української війни, «Сповідь у храмі совісті», (2019) – розповідь про своє життя та інших, десятки проблемних нарисів, історичних оповідань, що засвідчили велику любов та пошану до землі і людини на ній.
Борис Іванович створив домашній музей старожитностей – це цілий сакральний скарб душі-духу народу, якого ще треба пошукати в Україні! Зібрав і зберіг скільки реліктових речей: вишиванки, шаблі, ікони, скриня, начиння домашнього вжитку, предмети, малюнки тощо… І для цього, щоб все це можна було показати, він побудував ще одну хату!
Гостинний і щедрий! Згадую один епізод. Давно чула про домашній музей Бориса Івановича. Стояли ще теплі дні жовтня. Дзвоню діду Борису (він сам себе так любив називати) і говорю, що так хочеться нарешті відвідати і побачити на власні очі Ваш музей… Дід радо зустрів мене на вокзалі в Лебедині і приємно подивував: повіз своєю машиною на гостину – у Лебединський ліс! На гостину до Осені! Це було таке свято для мене! Знаєте, як пахне ліс!.. Накрив щедру «поляну». На скатертині було усіляких наїдків. А головне – медовуха! Ох, скажу я вам і горілочка! Міцна та пахуча. (Часто привозив свою медовуху на застілля). Жартую – це медовуха «Борисівка», бренд Ваш. Можна запускати у виробництво, матимете попит неабиякий.
Пожартували. Мені підливає, а сам не п’є, за кермом… Під спів пташок наговорились ми тоді про все: і про справи у Спілці, про колег, перепитав про усіх, про справи «Просвіти». Яка тепла, щира розмова була! Не відчувалося різниці ні у віці, ні у регаліях. Щирий, простий, з гумором і жартами, і друг, і батько, і цікавий співрозмовник. На моє запитання про Євгена Васильченка запропонував зараз же і поїхати, навідати, хоча був у нього тиждень тому. Отак знялись і поїхали до сатирика, гумориста Васильченка у Будилку. Побувала я тоді і в оселі Євгена Дмитровича.
Показав Євген Васильченко свої картини, «робочий стіл» – швейну машинку, на якій шиє бурки для односельців – заробіток на видання книг. Донька пригостила нас яблуками. Погомоніли на подвір’ї, згадали колег. Був дуже радий нашому приїздові. Сфотографувались на пам’ять. Попереду ще чекав Музей…
Чималий двір, простора велика хата, обвита виноградом. Сонячна, тепла післяобідня пора. Ось уже і в хаті Бориса Івановича.
Познайомилась із донькою Наталею. Із гордістю розповів про внучку, яка має гарний голос, співає, виступає. Портрет дружини над ліжком. Сум в очах при згадці… Круті дерев’яні сходи ведуть на другий поверх – без дверей, простора світлиця. Тут музей і творчий кабінет. Посередині кімнати – письмовий стіл, друкарська машинка із заправленим папером – недописаний листок. Купами книги на столі, папки, папери… Розповідав про письменників, які побували у нього, про плани… А від побачених експонатів – очі розбігаються!..
Це треба все бачити. Захоплено повідав, як збирав, зберігав, ховав у темні часи радянщини. Надбав для дітей та онуків пам’ять народу! І для нас усіх, кому не байдужа наша спадщина, історія, культура!
Додому повезла приємні враження, гору інформації ще й літрову баночку запашного меду. І треба сказати, що мед Бориса Івановича швидко розходився між працівниками обласної бібліотеки. Він своєю машиною привозив під бібліотеку бідони з медом, а там вже черга…
І так кожного року мед брали лише у Ткаченка. Любив він пасіку і бджоли любили його… Була ще одна зустріч у Лебедині. На жаль, із сумної пригоди – потрапила я до неврологічного відділення Лебединської лікарні у кінці серпня 2019 року. Звісно, зателефонувала діду Борису. І знову тепла людська участь, дружня підтримка. Вхопив ув обійми так, як він це завжди робив (козарлюга ж !), аж у спині хруснуло. Сипав жартами.
Борис Іванович навідався зі своїми дарами – медом, яблуками, виноградом. І як же письменник без книги?! Щоб (не нудно було лежати) – подарував книгу «З ким воюємо, брате?!» – про сьогоднішні події в Україні на тлі російсько-української війни. Прочитала, на цю тему вела розмови з сусідками по палаті. І залишила її у відділенні – там потрібніша вона людям, ніж мені у власній бібліотеці… Сумщина збідніла, понесла непоправну втрату. Сумуємо…
Світла пам’ять Вам, Борисе Івановичу, дорогий побратиме і навчителю! Уклін Вам і безмежна наша вдячність за настанови, за досвід, за науку! Хай Божі небеса приймуть Вашу натруджену душу на вічний спокій! Світлої оселі Вам над Україною! А нам, живим, продовжувати Ваші справи, гуртуватися і перемогти одвічного лютого ворога України!
Спочивайте у спокої! Ми Вас не забудемо!
P.S. Ця стаття-спомин про Бориса Івановича опублікована на сторінках цьогорічного альманаху літераторів Сумщини.
Збідніла Лебединська земля… Не стало і Євгена Дмитровича ВАСИЛЬЧЕНКА… 7 листопада відсвяткував 94 роки, а 18 листопада відійшов на вічний спокій…
На знімку: Борис Ткаченко, Людмила Ромен, Євген Васильченко. 10 жовтня 2009 року.
Людмила РОМЕН