Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
Л.Костенко
О Мово! – Вічна іскро!
Ти – Пречиста доля.
Свята й безгрішна.
Карб на гені Ти моїм.
Пульсарами в крові кипиш,
як згуки волі!
Пісенним руслом напуваєш солов’їв.
В Тобі палахкотить кохання і ненависть,
Молитва мовчазна. Ти тиха, мов печаль.
Тобою в світ прохоплюються сонні трави,
Житам волошка нашепоче синю даль.
Свій першогук Тобі відкриють немовлята.
О Мово – світ легенд!
Ти – дух живий казок.
Тебе як Дідуха заносять в рідну хату,
Між трьох світів Ти звичаю душі місток.
Ти – неба усміх, голос мелодійності і горя,
В Тобі переплелись і сонце, і дощі.
Величні знаки Вед ясніють нам, як зорі,
Ти – пісня любощів, пестлива для душі.
О Мово!
Як Тебе перепові́сти можу!?
Як кожне слово встигнуть пережить!?
О як
Не допустити влити в Тебе кров ворожу!?
І як з Твоїх легенів вимести сміття?
О, скільки символів в Тобі!
Іще незнаних!
Ще не діставсь ніхто
до дна Твоїх глибин.
Яким же словом
скуштувати смак туману?
Чи вчую слово біле,
що шепоче крин?
Як на заклання йти із серцем очужілим,
Як страшно бачити Тебе і не впізнать.
Усе, що мовлене, –
усе стає ожилим!
У мові, знаю, теж є внутрішня війна.
О, скільки раз Тебе указами душили!?
Ти на скількох розіпнута була хрестах!?
Спивали кров калин і розривали жили,
І знову Ти стоїш на чотирьох вітрах.
В двобій стають віки дві сили:
зла й любові,
Змагаються за душі наші неспроста, –
Орда лайливих слів панує в лихосло́вах,
Комусь, –
як світло,
мова хлюпне на вуста.
А як зловить у слово трепетне бриніння
Краси весняної,
потік дзвінких струмків!?
В які слова вдягнути Світле Воскресіння!?
Бджола являє квіточці слова які?
Від чого слово холодом проймає тіло,
Чи поріднитись змусить нас на цій землі?
Без рук і без меча, – а порубає крила.
Які у Слові ми буваємо малі!
О Мово!
Ти – Творець буття незримий!
Спиваєш райдуги веселок,
плачеш у журбі.
Ти непомітно для очей прошкуєш в рими.
Я – інструмент,
який належить весь Тобі!
О, як я хочу бути світлим Храмом Слову,
І проявлять в собі святії лики Слів,
Не витрачати час на сірість і полову,
Громадити себе на золотий засів!
О Мово!
Ти – прасвітло Світла!
Твориш диво
Чи Див в Тобі як Дух,
що завжди всюдисущ!
Молюсь, схиляючи чоло. О Мово-Діво!
Життя оживлене Тобою у Красу!