Диптих
1.
Чужина – могила, чужина – труна,
Душа на чужині як чайка сумна…
О. Олесь
Пішов у світ дорогою вигнання…
Чи ж соловей співа в чужім гаю?!
Журба і біль до скону перев’ють,
Минулим снитимеш лиш раюванням.
Надбав твій голос в самоті пекучій
Гнітючий розпач, біль і крик сумний.
– О сонце!
Сонце, ти хоч променій! –
Холодне осіда за долі кручу.
О чужино!.. – безмовне травоквіття.
Душа, як чайка, квилить без гнізда,
І слів потужна сила молода
Бджолою впала у морозні сіті.
Ти не вернувсь… життєва веремія.
На чужині спіткала тебе смерть.
…Так в ранах жив, конав щодня Поет
І тихим болем в чужині й розвіявсь…
2.
Душа розірвана, як рана…
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
О. Олесь
На Петропавлівській колись…
теплом ріднились дні.
А тут ти мерз і кляв.
Чужів на еміграції.
Свердлила мозок думка:
«Я без крил на чужині».
Вигнанець ти? Втікач…
А вдома – цвіт акації.
У серці опадав, вогнився,
відмирав день-лист.
Із зоряних світів зоріли очі матері.
Сміявсь і плакав ти –
арифметичний іроніст*.
Душа копалася в собі…
чорніли кратери.
Ти вивергав свій дикий розпач,
стогін, крик!
Крик слів
Запалював, проймав.
То падав, наче блискавка,
Розкотисто болів
колись твій ніжний солоспів.
В зневіри, мов знекровлений,
ніс день, як блискітку.
Румовище життя…
Волав:
«Скажіть, ну що робить?»
О мука з мук!
В жахному сні.
Світ мрій – абстракції.
О рідний краю,
зелен-гаю,
солов’ї, – простіть!
Смугасті дні-паски.
Скрізь переляк…
його овації.
На Україні милій, любій!
О колись… колись…
Чи збачимось, народе,
дужа моя націє?
У серці опритомнім, як гербарій,
вербний лист –
З останнім подихом злетить
на еміграції.
Грудень 2013.
З збірки «Скрипка Сонця», 2017.
* Олесь на еміграції писав «Перезву» та віршовану історію, яку сам називав іронічно «арифметикою».