Дощ іде…

Диптих

Відлітайте, дерева.
   Прощай, нетутешня пташко.
Мар’яна Савка

І.

Відлітають дерева – обпечені, саду.
Тускно шиба скрипить
      під колючим крилом, –
Черконе – це прощання раптове.
      Притьмом.
Відсахнусь від вікна. Відвернусь.
      Пересяду.

Або, ні! – Вийду в сад.
      Наче німб парасоля.
Листопад. – Аж кипить
      сих листків жовтизна!
Я – сміюсь! Я – живу!
      А комусь трутизна.
Замісив собі щастя на перці та солі.

Криком вріжеш цей дощ! –
      Крапотить кров’ю пальчик.
Я – в дощі… Відчуваю тебе, наче сад.
Ще на серці жаринка.
      Ледь чутно згаса.
Шахівниця – життя.
      Кожен день нові матчі.

Відлітають…
      До рук твоїх падає пустка.
Ти шукаєш мене… Вимикаю вікно.
Розпустив… і не зчувся, сім’ї полотно.
Пов’язав на руці тобі день чорну хустку.

А мене, що учора була в біль укута,
Осінь щедро вже кличе в гаї позолот!
Сам від себе сховавсь.
      Збудував собі дзот.
Відлітають…
      «Кру-кру-у!» їх тобі на покуту…

ІІ.

Я тобі у цім дні нетутешня?
      Та очі – ще любиш!
Не з коханою жити –
      змагатися з силою хвиль.
Не любов і тепло, –
      наче лід, поцілунки на губи,
І хвилиночку кожну (терпку!)
      докладати зусиль.

Усміхатись удавано.
      Розпач ховати під маску.
Теплим спогадом грітись.
      І душу ховати в туман,
І цідити натужно вночі
      з себе порцію ласки,
А кохану, що зрікся в омані –
      тулити до ран.

Тріпотить в твоїх снах
      із минулих світів рідна пташка.
Як же кинув її (чи пробачиш собі?)
      в час біди?!
Мов на серці печать – образ мій
      позолотою пряжки.
Ти по воду пішов…
   лиш круги…
      лиш круги на воді.

…Дощ іде. Протіка поміж душами.
      В серці – три крапки…
Лист кленовий цілує вікно.
      Відпада. Схлип дощу.
Теплий погляд спіткнувсь твій: рубці…
      Нашу долю – на клапті.
Та в тобі, бачу, вітер любові!
      з роками не вщух.

21.10.13