Як же воно у житті до болю складно і до сліз просто?! Просто живеш, зливаєшся з юрбою, граючи ролі, що «набридли», гонишся за авторитетом, здобуваєш у цій гонитві ступені й ранги, «із тінями сумнівів гордо стоїш у двобої», щаслива, окрилена мрією, відчуваєш у собі велику силу, прагнеш і водночас боїшся високого лету. Не раз отримуєш від життя гарячих ляпасів, та все ж, з часом, вип’єш з підступною долею «на брудершафт», пробачиш їй за спробу «підтяти скрипки голос», «розіп’ясти», «розіпнути на струни», «розчахнути», вирвати мрію життя, у якому все так до болю складно і до сліз просто… Пробачиш все, відпустиш у вільний світ, збереш знову себе «Великими Словами» , «наРАЙдієш» нових пісень і благословиш з любов’ю. І це заради єдиної мети – сказати:
Мене немає без Любові у Дажбожім світі,
І без Любові, як без сонця,
Дух – пітьма!
Така жіноча мудрість, такий повчальний доробок власного життя поетеси Людмили Ромен.
Відкриття цієї обдарованої особистості почалося для мене ще з першої збірки «На вітрянім вогні» (1994), де примхливо поєдналися музика і барва в незвичайній тріолетній формі поезії. Для Людмили Ромен тріолети – один із найулюбленіших жанрів, де вона легко й водночас глибинно-високо літає (збірка тріолетів «Вірую» (2006).
Тріолети нової збірки «Гаряча тиша Літа» фортепіанно-філософські («фортепіанно осінь ллє щовечора дощу мотив…», «звучатимуть арфи тополь»), органічні, як вітер («бринять вітри – розбуджені п’янкі кларнети»). Слово її настільки образно-несподіване, що аж душа співає «тризвуччям», коли читаєш: «кульбав перстені приміряють пальчики трави малі», «струнне тіло, як віолончель», «вербових котиків солодке муркотання», «Місяць сльозу уночі посріблить…».
Поетичні образи-метафори, – «тіла дзвінкого зелені любистки», «стрес світла», «цямрина небес», «Ми – маку цвіт вночі!», «холодні незабудки свіч», розкриваючи вразливу жіночу душу – «сакральну писанку» – звучать щиро й інтимно:
Я люблю Вас так просто, –
як вдихати щомиті повітря,
Як вбирати очима
барви свіжого зілля й квіток,
Як ласкавити в небі
світлий райдуги щастя місток.
Привертають неабияку увагу тавтограмні тріолети (сюїта «Сім світлин спеки», диптих «Північ»). Алітерації у поетеси не перетворюються на самоціль, на штучність гри словами. Інтонації лагідного ніжного суму надають художній мові яскравого музичного звучання.
Суцвіттям сонця сяє Світ,
Сула скуйовджена сльозить.
Світа. Спливає сум стожар.
Село спиває сіножать.
Поезії Людмили Ромен випромінюють не безвихідь, а надію, красу й любов до Світу. Попри все лірична героїня «сонценервом сю ніч розчахне і народить світання!». Її поезії – це музика болю, краси, щастя, боротьби, кохання. Вірші вражають мудрістю, емоційною зворушливістю, довершеністю й щирим одкровенням душі.
Душа, роздягнена віршами,
чиста й горда,
Беззахисно святу Любов,
як хліб, подасть.
Вчиняє диво, – міняться веселки щасть,
Душа, що переповнена краси і вроди…
В авторці цих поезій вгадується особистість із величною, щирою душею, багатою духовною біографією – «Диво-Жінка», в якій «світу квітів множина», що «напуває веселки з руки», «Дух, Животворча частка Світу, – здатна все творити», «гаряча кровина, що ошпарила влежаний сніг», яка в душі «цілісність плекає всекосмічну», «має Силу, Світло і Любов!».
Надзвичайно образною є лексика поезій поетеси. Завдяки авторським неологізмам «дзвінкотілу», «столуння», «осонцюють», «верхонеб’я», «зоревіхола», «туманоцвіто», «довесніли», «світлодайна», «завересніти», «деревіємо» та інші читач поринає у Світ, якого без Любові не існує, як і нас самих, бо «без Любові, як без сонця, Дух – пітьма»; у Світ, де можна «на зорях настояний пити березовий сік», де викликають «веселки з ріки», «намріюють щастя, як тайну у прасонцеколі», де «квітучими пальцями терну торкається ранок», де «пролісковії замети», «свічками вірші йдуть» і «Літо з очима шафрану».
Збірка поділена на три розділи, назви яких самі за себе говорять: «Тріо лети», «Тріо Лети» та «Тріо Літа». Триєдність, трисутність, триіпостасність буття, Світу, Людини: «три літа тричі в пісню перелиті», «душа … настояна трисонячно…», «трилюбов’ю мене серед тиш засвітив», «тріоль, тризвуччя серця – тріолета злети», «світлодайна тобі і троїста».
Мелодійна стихія віршозлетів з елементами «гри слова» та варіацій образно-композиційних знахідок є небуденним явищем у сучасній українській поезії та яскравою рисою художнього письма Людмили Ромен. Часом, навмисне порушуючи канонічність тріолета, поетеса досягає психологічного динамізму, що передає душевний стан ліричної героїні:
Утопилась душа
в гордій мрії про щастя.
Смутком сивим впаду –
задзвенить і заплаче поріг.
Цей другий рядок при повторенні у восьмому звучить уже так:
Геть же, смутку!
Краси стільки в світі!?
Дзвін сонця вгорі!
Внутрішній світ переживань героїні настільки глибоко щемливо-трагічний, що без співпереживань не можна оминути жодного рядка. Це біль серця, крик душі: «І мину? – відпечалюся звуками тріо відлету».
Надійде час!
І станеш сам собі в сій тиші полем бою.
Підхопить вітер у Світи
окрадену до струн тополю!!!
Душа не Жінкою, а Піснею вже хоче стати!
Ти розтоптав… себе.
А Всесвіт – вічний! – Творенням Любові.
П р о щ а й ж е… (Не любив).
А я – живу! Життя – це свято!
Перечитуючи твори Людмили Ромен, неодмінно згадую її саму – жваву, з усміхненими очима і з обличчям, на якому промениться лагідний спокій. І вірю, що поетеса ще не раз «цілуватиме слова золотими вустами комети», бо душа її, попри все, завжди випромінює Любов, як сонце. Це справді «незвичайна Жінка».
Дякую долі за той день, у який я, мов поетичну казку, читала, не відриваючись від сторінок, ці «золоті письмена Літа» Людмили Ромен. Це був солодко-щемливий і щасливий день, у якім «сонце на листі відточує голосу грань», «пісочний годинник просипався піснею» і зійшло «слово світле, запашне» авторки серед гарячої тиші Літа…
Любов Шерстюк, методист української мови та літератури Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.