21 лютого – Міжнародний День рідної мови!
21 лютого – день розстрілу Олени Теліги
25 лютого – 154-річниця з дня народження Лесі Українки
Олена Теліга
(21.08.1907 – 21.02.1942)
Олена Іванівна Теліга (дівоче прізвище Шовгенева) – українська поетеса, публіцист, громадсько-політична діячка. Народилася 21 липня 1907 p. у Петербурзі. Виросла в російськомовному імперському середовищі. Змалку Олена добре засвоїла французьку і німецьку (від гувернантки), не знала лише української. Батько вважав себе українцем, демократом; казав, що Україну в собі кожний відкриває сам.
Про життя родини і Лєни Шовгеневої можна почитати, ознайомитись в інтернеті. Я ж тут хотіла розповісти, як Олена стала «українкою», вольовою людиною, відданою ідеям національного відродження України.
Батько – Іван Шовгенів, професор Київського політеху, директор департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів УНР під час більшовицького наступу на початку 1919 p. разом із Центральною Радою змушений був залишити Київ. Згодом оселилася родина в чеських Подєбрадах.
«Опинившись у Подєбрадах, – розповідала вона, – я була приголомшена, що мій власний батько відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов – перший ректор Української господарської академії, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри».
І ось епізод, який став переломним у її свідомості! «Сталося це на великому балі російських монархістів. Хтось почав говорити про нашу мову за всіма – відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик»… Всі з того реготали. «А я враз почула в собі гострий протест. У мене швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. Миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова. Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати», – згадувала Лєна Шовгенів. Із того часу вона почала говорити лише українською. До цього додалися і спілкування з друзями, а особливо з коханим Михайлом Телігою.
Тут Олена знайомиться з колом поетів-«вісниківців», що об’єднувались довкола журналу «Вісник», редагованого критиком та публіцистом Д. Донцовим.
Провідною для О. Теліги, як і для інших поетів міжвоєнної доби, залишається ідея державного самоствердження України. Поетеса ставила перед собою головну мету у своїх запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, – будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя».
Емігрантська критика не раз зазначала, що О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки.
Вона свідомо йшла назустріч небезпекам в ім’я високих ідеалів:
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі –
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, – то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Вона не словом, а ділом, вчинками свого життя довела любов до України, до свого народу, розділила участь народу, повернувшись в окупований Київ. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:
Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову із своїм народом.
Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне», «Засудженим»).
Під час Другої світової війни Михайло та Олена Теліги перебували у Кракові. Тут зустрілися з давнім знайомим Олегом Кандибою (Ольжичем). Олена вступила до ОУН, де отримала посаду в Культурній референтурі проводу ОУН. Тут вона організувала Спілку українських письменників. Співпрацює з краківською «Просвітою». У липні 1941-го у складі похідної групи ОУН разом із Уласом Самчуком нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні – до Рівного, де написала публіцистичні статті: «Розсипаються мури» та «Братерство в народі» («Волинь»).
Опинившись в окупованому Києві, як член референтури культурної комісії ОУН, Олена Теліга створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Сіючи зерна національної самосвідомості, О. Теліга працювала редакторкою місячного тижневика «Літаври», не загравала з гітлерівцями, не йшла з ними на співпрацю, із презирством ставилася до одописців. Це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942 p. їх закрили. Олег Ольжич (син Олександра Олеся) намагався переконати Олену виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого 1942 р. свідомо пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.. Слідом за нею пішов і Михайло Теліга, назвавшись письменником, щоб розділити участь дружини.
Вольова людина, віддана ідеям національного відродження України, життєлюбка, моральна максималістка, апологетка загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 (22) лютого (за іншими джерелами – 13 лютого) 1942 p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Д. Донцов написав есей про Олену Телігу. У ньому він розтлумачив присвяту: «Цим твором, присвяченім Поетці вогненних меж, хочу дати вираз почуттю глибокої відданости й подиву для Поетки Наддніпрянської України, яка – крім Лесі Українки – не знає собі рівної шляхетністю форми й глибиною змісту…»
За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася.
(За матеріалами Інтернет видань, Степана Беца та Юрія Коваліва).
Ось чому згадаємо і Лесю Українку (Лариса Петрівна Косач), яка народилася 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському. Близько стоять дати.
І які близькі по духу ці дві Поетеси!
Вогонь Лесиних пісень на Сумщині.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(25.02.1871 – 01.08. 1913)
Ім’я Лесі Українки гідно увічнене на теренах Сумщини не лише як класика, що збагатила і українську літературу і здобула світове визнання, а й людини, доля якої переплелася з цим краєм.
У травні далекого 1889 року привезли тяжко хвору Лесю на лікування до народної цілительки Параски Богуш в селище Косівщина. У день 100-ого ювілею Поетеси 1971 року був започаткований музей Лесі Українки в місцевій школі, яка носить її ім’я, який в 2004 році став «народним» і увійшов у четвірку кращих музеїв України. У Косівщині одна з вулиць носить ім’я Поетеси. Тут закладений парк Лесі, пам’ятник Лесі.
Цілий місяць провела на лікуванні Леся Українка у П. Н. Богуш. Наслідки лікування були дуже вдалі – поетеса перший раз у житті помітно поправилась, та й з ногою їй стало краще, вона вже сама могла одягати панчохи та черевики, чого не могла робити раніше. Свої щирі враження Лесі Українки від перебування в Косівщині у П.Н. Богуш, від побаченого селянського життя та побуту знайшли відображення в нарисі «Весняні співи», написаному 1 грудня 1889 року вже на Волині.
Все життя Леся боролася зі страшною хворобою, перемагаючи фізисні болі, за своє життя. Вона усвідомлювала, що жити їй недовго. Вона поспішала творити, творити, творити! Заслишила нам величезну творчу спадщину. Особливо вражають драматичні поеми.
Її творчість викликає живе, трепетне захоплення і співпереживання у серцях і наших душах. Її життєвий подвиг високого духу, жаги до життя, величі кохання якої є орієнтиром на горизонті для всіх нас і для нашої України! Її ім’я у світі буде жити, доки на мапі світу буде наша держава Україна!
Поетеса писала: «…Я маю в серці те, що не вмирає!»
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Леся Українка померла 1 серпня 1913 р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
Горить ВОГОНЬ Лесиного слова і не згасає!
І ще про одну дату нам треба згадати, ще одне ім’я.
23 січня 1880 року у с. Хмелів Роменського повіту в козацькій родині народився Климент Васильович Квітка, український музикознавець, фольклорист, професор, в’язень сталінських концтаборів, чоловік Лесі Українки.
Цього року 145-річниця від дня народження митця, який палко кохав Лесю, був їй підтримкою, другом, цінителем, однодумцем.
Людмила РОМЕН, член НСПУ
Опубліковано у Сумській обласній незалежній газеті “Ярмарок” № 9, 27.02.2025.