Поетичні Образи Людмили Ромен
Ромен Людмила, Образи, обрАзи, образИ: поезії, тавтограми. – Суми: видавничо-виробниче підприємство «Мрія», 2023. – 264 с.
Чим є для українця його рідна мова? Джерелом внутрішньої духовної сили й здатності опиратися злу, вистояти в будь-яких життєвих обставинах. Українець – господар на своїй землі, і в цьому йому повинна допомогти рідна мова. Мова, як і істина, невмируща. Мова – основа енергії та натхнення генетичного продовження роду, можливості вираження людських чуттів та емоцій.
До таких висновків дійде вдумливий читач опісля прочитання книги поетки Людмили Ромен «ОБрази, обРАзи, обраЗИ». Усе життя людини у трьох словах назви збірки. Образи рідних, котрі з нами були і є нині, дорогі й близькі. ОбрАзи, яких ми зазнали від байдужих і далеких, часом, ніби своїх, вони, як вістрячки, засіли в душах і мучать нас. ОбразИ, до яких молимося і яким віримо, образИ краси мови. Смисловим поєднанням цих трьох понять виступає наша мова, рідна, українська. Тому й присвячена авторкою книга «Рідній Мові моїх пращурів, дарованій Вищими Силами народові України…»
Образи, обрАзи, образИ…
Одкровення одинокості… Остигне?..
Острах.
Опечалення оском. Осино.
Отче-Ор, очисти, осльози.
Осамітнення октав острунь,
Опромінено освітлиться обличчя.
Одпалає, охолодиться освіччя…
Омофор опівночі осунь.
«Образи, обрАзи, образИ»
Збірка благословлена передмовою знаного поета Миколи Гриценка, захопленого поетичним втіленням сутності Образу-Символу Величної Української Мови: «Особливістю нової книжки Людмили Ромен є її жертовний смисл, адже авторка присвячує написане її величності Мові, сповідаючись і водночас зізнаючись у величезній шанобливості та обов’язку. Рідна мова для поетки не просто «має значення», вона – сутність її світу!»
Схоплю серцем скибку Сонця –
світлочоло, солодка сура.
Скрижалі сонячних сот-стільників
світилися суголоссям,
сочастям серця,
солов’я,
сопілки,
соняха…
І саме тому так уміло творить віршарка мережку зі слів: майстерно експериментує, влучно підбирає, вдало компонує, смислово формує. Врешті перед нами незвичайна, унікальна збірка оригінальних поезій – тавтограм, де кожне слово або кожен рядок вірша починається однією й тією ж літерою.
Чернеча – чоло чеснот, честі,
чистилище,
чуйний часовимір,
чеканить, чеберчить* часопростір
часонезалежністю;
чатує, чергує, чигає.
Чекається чулих, чину чесних…
«Чернеча – чоло чеснот»
Так віршувати вдається небагатьом. Можна вимудрувати невеликий текст – оповідку чи вірш, а от цілу книгу – це неабияке досягнення. До того ж, поетеса не оминула жодної літери, опрацювала весь український алфавіт! Як зазначає Микола Гриценко, «за штучною формою маєш пильнувати живу душу…» Поєднуваність вишуканої форми і по-філософськи сповненого змісту в кожній поезії, велична україномовна неповторність супроводжується цілеспрямованою філософічністю.
Поезія приходить подивом,
Промінням проблиску, пРАрунно –
П’ю пісню ПРАВедну перунно,
ПраРоду пряжу пРАнну – подихом.Поезія приходить прощенням:
Поплачеш.
Посумуєш…
Пізно.
Пригасне ПРАминуле…
Прісно
ПРАслово – продихом пророщене.Пальметками простукую папір:
Притерпла паросточком пристрасть,
Прощання почуттєва пристань…
Поезія – провидиця, повір.
Усі знаємо, що слово до слова – і твориться мова. Чудовий вірш «Мовонька моя – многоликая».Тільки ж усе це не так просто. Її незвичайне талановите словотворення відбувається так, що оригінальним словограєм звучить кожен вірш. Авторка грає-виграє словами. Звичні епітети допомагають висловити несподівану думку чи створити неординарний образ: «…дов’язала доріжку до джерельця, до дупластого дуба», «Прозора провесінь переливається погуками пробудженого птаства», «Допіру духом дорівняюсь до дубів», «Блідим бадиллям бинтована билася бандура», «Ятагани яскряться. Якочуть яросні яропужі яничари», «… маргаритки – маленькі мольфари медитують між могилами», «Хортиця харалужна, химородна», «Шоломниця шикувала шеренги», «Вересень Василевим відлетом відшурхотів», «Терносливове торкання», «мерехтять многослізно молитви матерів», «Долина дерном драпірує доріжку до дому»…
Віршувальниця має рідкісний дар використовувати багату мовну лексику. Наприклад, уже стільки написано про літо, як тільки не оспівано. Але в Людмили Ромен кожне слово нове, висяює абсолютною новизною. Ось як у вірші «Залітнення»:
Зцілює заціловане засонцене зілля.
Золотоголосий зозулинець зойкнув.
Задалеко закувала зозуля:
зозуле, зозуле…
Загуба.
Замріявся золотушник,
загордився зірочник – зухвалець,
зроджений Зіркою.
Зомліла, заніжилась
залітненням земля –
забавляється загойною зеленню.
Затінок заманює захолодою.
Завібрувало.
Заяснілося.
Зараювало!
Уся природа персоніфікувалася, забрала яскравою неповторюваністю дій у полон – своєрідний рай! Відчувається потужний сучасний струмінь вільного віршування. Як метафорично й ритміко-інтонаційно відображена достеменна справжність літечка!
А скільки у збірці незвичайних порівнянь, які одразу кидаються у вічі своєю оригінальністю: «матіоли – міфологині», «волхвиня-волошка», «Шпилівко – шипшинко», «дереворити-дати», «скрики-строфи», «цибулясті церковці», «виночерпії-вірші», «свічечка-свічадо», «троянди – тронки-тенористки», «жоржина – жриця», «ніч-нагорода», «майорці-мазепинці»… Або ось такі словосполуки: «маргаритки – маленькі мольфарки», «паляниця – плоть-пам’ять праотців», «…вина – вистояні вишнями»; «…сопілкове соло соняшника», «фіалки – феї-флейтистки Фати», «Чернеча – чоло чеснот», «донник – дозорець далини», «Перстами пестив персики персів», «мальва – миловидна майстриня мальовничих мазків», «гладіолуси – гонорові гладіатори, гарцюють грядками»…
Поетеса має високу планку відповідальності перед Словом. Його вона вчуває і вбачає скрізь: «Сонячні соти скрапують соковите світлозвуке святєє Слово», «Прісно ПРАслово – продихом пророщене», «Сакральна сила слова – сплав санскриту», «Словом Тарасовим Сонце намолене», «Серце словом сміється – смак Сонця»…
Ще французький поет Поль Елюар писав: «Суть поезії – повернути людським словам їх первісне, тобто найчистіше і найвагоміше значення». І саме це завдання: оживити, повернути до життя рідковживані та говіркові лексеми ставить перед собою Людмила Ромен: «літавка» (метелик), «маївка» (кульбаба), «чепій» (рільник), «трай» (доля, щастя), «ярчак» (гурт), «заполоха» (опудало), «яропужний» (проклятий), «свірка» (ялина), «згарди» (намисто), «хупавка» (гарна жінка), «червчатка» (плахта), «наро́спальці» (спересердя), «чапатий» (притуплений), «трепета» (осика), «чеберчати» (дзвеніти, бренькотіти), «шандал» (свічник) та інші…
На сторінках мовного поля авторки чітко відбилися світоглядні і звичаєві аспекти, згадки про давні вірування нашого народу, що є невід’ємною частиною, суттю душі поетеси. «Дощами Даждьба допою душі джерела», «Стережу себе, свою совість, світлодайну силу Сварги – служити Слову!», «Побачимо перемогу, пробивається Перунова потуга!», «Овсень осінив, овіяв», «бенефіс Білобога», «Числобог чеше часопростір», «Дбай, довершуй дане Дажбогом», «мантри маку – маківник Макоші», «Хризантеми – хористки Хорса», «Великий вияв вселюбові Всевишнього – Великдень!», «Дідух – дух дідизни!», «Серце співає соняшникову славу Сонцю!», «Лада ладнає літу лад», «Ярило, Ярило – ярій, яснолиций, ясночолий!»… Про поетичну релігійність, продиктовану християнськістю почувань свідчать, зокрема, такі рядки, як «…голосом гвоздик говорить Господь», «Всесвіт великоднім віттям виквітчає весну», «… було (бабуся), біля божника благає Богородицю: бережи, Благая…»
Давно прихилилася до високопоетичної творчості Людмили Ромен. Можливо, ще й тому, що йдемо з нею по життю одними Українськими Духовними Дорогами. Вражає глибина дійства вірша-метафори:
Добрела до Дудківських доріг…
У Широкому Яру
Добрела до Дудківських дрімних доріг,
Добарвінилася, досиніла долом.
Дано дбати далечінь. Дарами дому –
Домотканий дух. Довеснений добігДобрий дощ. Долонями долівку драну —
Долю, добілив. Достукав днину дятел.
Джерело дзюркоче донедавно дбане,
Додивляюсь доокіл —
дереворити-дати…
Натхненна енергія Дудківських джерел зрозуміла й відчутна у вірші – голосі істини. Вірш наповнений ліричними атрибутами минулого, тривожним сенсом теперішнього, далекосяжними мріями майбутнього. «Прядеться павутинка пам’яті» з часів Коліївщини, Гетьманщині, у вірші «Мазепа мислив майбутнє», визвольних змагань Богдана Хмельницького, під Батогом – «Безсмертна балада» – (Байда, Богдан, Богун, Базар)…
Збірка багата на міфотворчі, фольклорні, історичні, культурологічності неперебутні доторки до постатей великих українців: Тараса Шевченка, Лесю Українку, Олександра Олеся, Ліну Костенко, Михайла Старицього, Миколу Вінграновського, Василя Стуса, Івана Низового… Присвяти, епіграфи, перегуки…
Серед поетів-тавтограмістів наша авторка вирізняється чистотою і свіжістю у віршовому розмаїтті барв і словесних відтінків. У своїх віршах поетка втілює місію Мови, своїми авторськими новотворами доводить величезні (й іще не використані) можливості української мови. Для когось буде незвичною ця поетика, насичена мовними неологізмами, характерна інакшістю писання, повна цікавих символів. Кожен вірш є складовою частинкою цілісного задуму уславлення Мови – такий авторський мотив. Збірка репрезентує цінний здобуток у царині досягнення поетичної тавтограмної майстерності.
Мовотворчість – це неймовірна праця. Невтомною трудівницею перелопачено купу словників, перечитано безліч народознавчих і мовознавчих книг. Тому її творчість ексклюзивно-шедевральна, своєрідна баченням української Мови у поетичних витворах.
Мовонька моя – многоликая,
милозвучне многоголосся,
материнська материковість,
мандала,
монада ментальності,
маніфест миротворчої мислі,
морфеми мозолисті,
моровиця манкуртству,
маниш мене мовотворчістю.
«Мовонька моя – многоликая»
Вона весь час у пошуку, інтерпретує різноманітні мовно-поетичні образи, випрацьовує свій експериментальний, але зовсім не штучний, а своєрідно природній поетичний стиль. Упевнена, що лише той, хто все своє свідоме життя вдосконалює творчий та інтелектуальний потенціал, стає успішним. Такою невтомною, спраглою до знань і новаторства, беззаперечно, є Людмила Ромен, і тому заслужено має успіх.
Мова – дивовижний світ, де проживають різні за характером і дією слова. Є такі, що будять у серці радість і любов, інші ж засмучують журою і тривогою. Слова своїми барвами схожі на наш різнобарвний світ. І Людмила істинно володіє словом, гармонійно поєднує, здається такі різні, слова нашої Матері-Мови, сполучає голоси українців минувшини і сьогодення… Ця книга — ілюстрація багатства українського слова, де віршування – мереживо надзвичайно складних неповторних поетичних плетив.
Сакральна сила слова –
сплав санскриту –
Сопрано серця. Спалах.
Сполох.
Спазм судин…
Сентиментальна стріча.
Святотатство. Синь.
Сакральна сила…
стерпла словом.
(Согрішити!)
Сюжет: страх спогадів,
сім соль – сюїта.
Спасибі, Сварго!
Совість сторожка́ спасінь…
Сакральна сила слова –
сплав санскриту –
Сопрано серця.
Спалах… сполох…
Спазм судин…
«Сакральна сила слова»
Серцем своїм сприймаю сонячно-світанне, свято-сакральне Слово, справжньо схрещене Совістю. Співаєш славу, стверджуєш сяйним світлом силу Світу. Допевнилась – доторком душі дотична дороговказам дороговизни дужих дум-дереворитів: поетично-провидна повнота пам’яті, бабусиним барвінком буджена будучина, Вкраїнно виважена, високістю вимудрувана Множина многомовних Мислетворів… Твої тавтограми тлумачитимуть трепетно, терпляче. Ромен (місто) раює-радіє ромашковим ритмам-римам Ромен!
Щире побажання, аби справжня й висока поезія Людмили Ромен відшукала свого глибокодумного читача і поцінування.
Надія КАРПЕНКО